Ігналіна () — село у Верхньодвінському районі Вітебської області Білорусі.

Село розташоване у прикордонній зоні поблизу кордонів Латвії, Білорусі та Росії.

Історія Ігналіна — старовинний населений пункт на півночі сучасної Білорусі, у Вітебській області, неподалік білорусько-латвійського кордону. У письмових джерелах населений пункт у різні періоди згадується під назвами Ігналіна та Ігналіно. Походження назви достеменно не встановлене. За однією з місцевих версій, населений пункт і маєток, який раніше тут існував, були названі на честь Ігналіса — сина місцевого землевласника. Таке пояснення наводила одна з місцевих мешканок, пов'язуючи історичну назву з родиною власника маєтку.

У середньовіччі ця територія перебувала в зоні впливу Полоцького князівства. У X—XII століттях Полоцьке князівство було однією з найважливіших політичних одиниць Київської Русі, а його територія охоплювала значні землі вздовж Західної Двіни та її приток.

У XIII—XIV століттях полоцькі землі поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського. Після Люблінської унії 1569 року регіон перебував у складі Речі Посполитої. Адміністративно він належав до Полоцького воєводства. Воєводство було утворене 1509 року внаслідок перетворення колишнього Полоцького князівства на адміністративну одиницю. Його центром був Полоцьк, а територія охоплювала значні землі вздовж Західної Двіни та її приток, зокрема північну частину сучасної Білорусі.

У XVI столітті Полоцьке воєводство було прикордонним регіоном між Великим князівством Литовським і Московським царством, через що неодноразово ставало ареною воєн. Під час Лівонської війни 1563 року Полоцьк захопили війська царя Івана IV Грозного, і частина воєводства опинилася під контролем Московії. У 1579 році Стефан Баторій відвоював Полоцьк. У XVII столітті воєводство сильно постраждало під час російсько-польської війни 1654—1667 років, коли його територія неодноразово переходила під контроль різних армій, а багато населених пунктів було зруйновано. Після Андрусівського перемир'я 1667 року більша частина Полоцького воєводства залишилася у складі Речі Посполитої.

Воєводство існувало до першого поділу Речі Посполитої 1772 року, коли більшу його частину приєднали до Російської імперії. Відтак околиці Ігналіни також перейшли під російське управління.

У складі Російської імперії околиці Ігналіни спочатку були включені до Полоцької губернії, а після низки адміністративних реформ — до Вітебської губернії. У XIX столітті вони належали до Дрисенського повіту, адміністративним центром якого була Дриса, сучасний Верхньодвінськ.

Після Першої світової війни та розпаду Російської імперії політичний статус регіону неодноразово змінювався. У березні 1918 року Білоруська Народна Республіка проголосила незалежність і включила до своїх декларованих кордонів також населені білорусами території Вітебської губернії, зокрема Дрисенський повіт. Однак уряд республіки фактично не контролював цю територію, а її державність існувала в умовах німецької окупації та боротьби конкуруючих політичних сил.

Після відступу німецьких військ у регіоні встановилася радянська влада. У 1919 році Вітебську губернію включили до РРФСР, а згодом частину її територій передали Білоруській РСР.

У міжвоєнний період Ігналіна перебувала на території Білоруської РСР неподалік тодішнього кордону Радянського Союзу з Латвією та Польщею. За радянської влади традиційне сільське господарство було перебудоване в ході колективізації, а місцеве населення включене до колгоспної системи.

Під час Другої світової війни 1941 року місцевість була окупована нацистською Німеччиною. Дрисенський район, до якого належала Ігналіна, був включений до тилової зони групи армій «Центр». У регіоні діяли каральні підрозділи СС, поліція безпеки та СД, жандармерія, таємна польова поліція і місцеві допоміжні поліцейські формування, які здійснювали репресії проти цивільного населення, євреїв і осіб, підозрюваних у співпраці з партизанами.

Одним із головних напрямів злочинної політики окупаційного режиму було знищення єврейського населення в межах Голокосту. У Дрисі вже влітку 1941 року було створено гетто, куди поміщали не лише євреїв міста, а й мешканців навколишніх населених пунктів. Ув'язнені мали носити розпізнавальні знаки, залучалися до примусової праці та зазнавали обмежень у харчуванні. 2 лютого 1942 року гетто було ліквідовано: німецькі окупаційні сили та члени місцевої допоміжної поліції на єврейському кладовищі Дриси вбили приблизно 770 осіб.

Масштабні репресії були спрямовані також проти сільського населення, особливо у зв'язку з активною партизанською діяльністю в білорусько-латвійському прикордонні. У 1942—1943 роках у Дрисенському та сусідніх районах німецькі та союзні їм формування провели кілька великих антипартизанських каральних операцій. Під час них спалювали села, вбивали цивільних, конфісковували продовольство та худобу, а частину населення вивозили на примусові роботи або примусово переселяли.

На початку 1943 року Дрисенський район охопила операція Schneehase («Білий заєць»), метою якої було знищення баз підтримки партизанів та створення так званої смуги «випаленої землі». За нею відбулися інші каральні операції у білорусько-латвійському прикордонні, зокрема Winterzauber («Зимове диво»), під час яких було знищено низку населених пунктів і вбито значну кількість цивільних осіб.

Німецька окупація тривала до літа 1944 року, коли Червона армія відновила контроль над Дрисенським районом. Унаслідок війни та окупації регіон зазнав значних руйнувань, а чисельність населення істотно скоротилася через репресії, масові вбивства, депортації та бойові дії.

У радянський період, особливо від 1950-х до 1980-х років, частина молоді з Верхньодвінського району та інших прикордонних сільських районів Білоруської РСР переселялася до Латвійської РСР. Ця міграція була частиною ширших внутрішніх переміщень населення в СРСР, які стимулювалися індустріалізацією, централізованим розподілом робочої сили та більшими можливостями працевлаштування у містах.

У післявоєнні десятиліття в Латвійській РСР швидко розвивалася промисловість, а робочу силу залучали також з інших радянських республік, зокрема з Білорусі. Особливо мобільною групою була молодь. Для мешканців Верхньодвінського району Латвія була порівняно доступним напрямком міграції також через географічну близькість.

Важливим центром був Даугавпілс, розташований неподалік кордону з Білоруською РСР і один із найбільших промислових та транспортних центрів Латвійської РСР. Частина переселенців вирушала також до Риги та інших латвійських міст. Міграції сприяли й порівняно кращі житлово-побутові можливості в містах Латвійської РСР. У радянських соціологічних дослідженнях одним із важливих мотивів міграції з Білорусі, Росії та України до латвійських міст називали прагнення отримати кращу роботу та окрему квартиру.

Після розпаду Радянського Союзу 1991 року Ігналіна стала населеним пунктом незалежної Білорусі. Нині це невелике село у Верхньодвінському районі.

Населення Основну частину населення села становлять білоруси. Станом на 2019 рік у селі проживало 80 осіб.

Примітки