Іва́н Дигдале́вич (нім. Johann Dyhdalewycz; 1877, Винники — 25 вересня 1936, Тернопіль) — український педагог, громадсько-спортивний і військовий діяч. Професор державної чоловічої учительської семінарії та викладач української гімназії в Тернополі, один із провідних організаторів українського сокільсько-руханкового руху в Галичині та на Поділлі. «Начальний вожд» Першого крайового масового сокільсько-січового здвигу у Львові (1914). Учасник Першої світової війни, військовик Легіону Українських січових стрільців (підхорунжий). Діяч товариства «Сокіл» у період ЗУНР, судовий експерт-графолог у міжвоєнний період.

Життєпис

Педагогічна діяльність У 1898 році Іван Дигдалевич завершив спеціальний фаховий курс для вчителів гімнастики, організований краківським осередком польського товариства «Сокіл». Працюючи вчителем бучацької чоловічої виділової школи, а згодом — викладачем гімназії в Бучачі, проводив обов'язкові та додаткові уроки гімнастики для учнів місцевих народних, виділових і приватних навчальних закладів, а з 1902 року почав навчати гімнастиці й учениць-дівчат.

У жовтні 1909 року рішенням Крайової шкільної ради Галичини Іванові Дигдалевичу було надано титул професора та призначено вчителем фізичного виховання учительської семінарії в Тернополі За спогадами діяча українського руху Теофіля Остап'юка, після спорудження в Тернополі будівлі Міщанського братства з обладнаним гімнастичним залом, Іван Дигдалевич як кваліфікований педагог викладав руханку для учнів усіх класів української державної гімназії. Окрім того, у пополудневий час у цьому ж приміщенні він проводив регулярні руханкові тренування для тернопільського осередку товариства «Сокіл», який налічував близько 300 членів.

10 вересня 1911 року у Львові відбувся І-й Крайовий здвиг українського товариства «Сокіл». Програма заходу складалася з трьох основних частин: посвячення прапора, урочистої ходи вулицями міста, а також показових руханкових вправ і спортивних забав. У здвизі взяли участь 7896 членів та активістів українських руханкових і спортивних товариств. Центральною частиною програми стали показові руханкові вправи, які розпочалися о 16:00 на площі «Сокола-Батька» у Львові (на території Стрийського парку). Загальним керівником показових вправ був Іван Дигдалевич. Під його орудою учасники виконали кілька комплексів вправ: вільноручними вправами керував Іван Савчинський із Романівки (344 особи), вправи з палицями проводив Омелян Гузар зі Львова (146 осіб), вправи з хоругвицями очолювала Марія Сумик з Олеська (93 особи), а вправи з ручниками виконували 145 сокілок під проводом Олени Степанів.

У 1912 році Дигдалевич входив до складу комісії, яка опрацьовувала створення об'єднаної організації українських руханкових і пожежних товариств та проєкт її статуту. У квітні 1913 року як провідник («вожд») активно займався підготовкою до майбутнього II-го Крайового здвигу під егідою товариства «Сокіл-Батько». Під час урочистостей Іван Дигдалевич безпосередньо керував організацією та проведенням спеціальних крайових та обласних вишкільних інструкторських курсів у Львові та регіонах Галичини.

28 червня 1914 року став «начальним вождем» Першого краєвого масового сокільсько-січового здвигу у Львові — наймасштабнішого публічного огляду українських мілітарних і гімнастичних сил Галичини напередодні Першої світової війни. Станом на 1914 рік Іван Дигдалевич входив до складу цісарсько-королівської екзаменаційної комісії в Тернополі для кандидатів на посади вчителів народних і виділових шкіл.

Перша світова війна З вибухом Першої світової війни добровільно вступив до Легіону Українських січових стрільців (у документах зазначений як підхорунжий і викладач гімназії), де спершу служив у 1-й четі 3-ї сотні Запасного куреня УСС. У грудні 1914 року Іван Дигдалевич перебував в евакуації у Моравії (містечко Збрашов поблизу Меріш-Вайскірхен, тепер Чехія). Через рубрику «Глядають загублених» у часописі «Дїло» розшукував колег по педагогічній та сокільській діяльності, зокрема очільника товариства «Сокіл-Батько» Івана Боберського, діяча тіловиховного руху Альфреда Будзиновського, о. Григорія Мороза та вчителя Павла Банаха.

Улітку 1915 року Іван Дигдалевич мав військове звання старшого десятника Легіону УСС. Наприкінці серпня 1915 року під його безпосереднім проводом група стрільців (серед яких був відомий юний розвідник Роман Старчук) вирушила на фронт для поповнення новоствореної першої сотні кінноти УСС, формуванням якої опікувався угорський офіцер Фаркаш.

У вересні 1915 року підхорунжий Іван Дигдалевич перебував у стрілецькому Коші, звідки сформував та привів на фронт похідну сотню поповнення для посилення полку Українських січових стрільців після запеклих оборонних боїв над Стрипою. 27 вересня 1915 року очолюваний ним підрозділ прибув до полку, після чого об'єднані курені вирушили на позиції через фільварок Ваґа до Соснова (присілок Тудинці). Службу в Легіоні УСС Дигдалевич завершив у званні підхорунжого.

В часи ЗУНР У період Західноукраїнської Народної Республіки Іван Дигдалевич увійшов до складу старшини тернопільського товариства «Сокіл», яка взялася за відновлення діяльності осередку після руйнувань Першої світової війни. 9 квітня 1919 року разом із провідними діячами товариства (Стефаном Чикалюком, Володимиром Вітошинським, Теофілем Остап'юком та іншими) він підписав відозву «Родимці!» із закликом до українського громадянства зібрати кошти для виплати боргу за сокільський руханковий майдан на вулиці Лесі Українки, 13. Останні роки життя Після воєнних подій повернувся до педагогічної праці в Тернополі на посаду викладача вчительської семінарії. У міжвоєнний період професор Іван Дигдалевич також залучався до судових процесів у Тернополі як судово-почеркознавчий експерт («знавець письма»). В влітку 1932-го року на судовому процесі в Тернополі над звинуваченим у комуністичній пропаганді та державній зраді селянином Йосифом Калитою Дигдалевич (разом із іншим викладачем Зеноном Гарбиком) спершу дав письмовий висновок про належність почерку на агітаційній відозві підсудному. Утім, під час двогодинного перехресного допиту адвокатом обвинуваченого, д-ром Степаном Бараном, який вказав на низку помилок у визначенні типу письма (плутанину шрифтів рондо і курсиви), експерти пом'якшили попередній вердикт і визнали можливість походження напису від іншої особи.

Помер 25 вересня 1936 року в Тернополі на 59-му році життя від ускладнень тривалої хвороби нирок і серця. Похований 27 вересня 1936 року в Тернополі.

Примітки

Джерела