Іспанська імперія (), іноді вживаються назви Іспанська монархія () або Католицька монархія ()Schneider, Reinhold, 'El Rey de Dios', Belacqva (2002)Hugh Thomas, 'World Without End: The Global Empire of Philip II', Penguin; first edition (2015) - колоніальна імперія, яка існувала між 1492 і 1976. Складалася з територій і колоній, підконтрольних Іспанії в Європі, Північній і Південній Америці, Африці, Азії і Океанії. На піку своєї могутності була однією з найбільших імперій у світовій історії. Цей період припав на час Доби великих географічних відкриттів. Іспанська імперія стала однією з перших глобальних імперій. Вона існувала з XV століття до отримання незалежності її африканськими володіннями у другій половині ХХ століття. Іспанія перетворилася наприкінці 1480-х в єдину монархію після шлюбу католицьких королів (): королеви Кастилії Ізабели і короля Арагону Фернандо. Правління було окремим, але внутрішня і зовнішня політика була скоординована. У 1492 році вони завершили Реконкісту Іберійського півострова після Гранадської битви проти ісламських маврів. Приєднання Гранади до королівства Кастилії і Арагону завершило об'єднання Іспанії. У тому ж році Христофор Колумб очолив іспанську дослідницьку експедицію на захід через Атлантичний океан, що призвело до відкриття Америки і початку колонізації Нового Світу.
У XVI столітті іспанці заселили острови Карибського басейну, і незабаром конкістадори повалили місцеві імперії ацтеків і інків на материковій частині Північної та Південної Америки. Пізніше експедиції заснували імперію, яка простягалася від сучасної Канади в Північній Америці до південного краю Південної Америки, включаючи Фолклендські (Мальвінські) острови. Іспанська навколосвітня експедиція на чолі з Фернаном Магелланом стартувала 1519 року і була завершена 1522 року Хуаном Себастьяном Елькано, який вперше дослідив західний маршрут до Азії, а також землі Далекого Сходу, Гуам, Філіппіни та прилеглі острови. Під час Золотої доби Іспанська імперія мала у своєму складі Нідерланди, Люксембург, Бельгію, більшу частину Італії, частину Німеччини, частину Франції, території в Африці, Азії і Океанії, а також значні площі в Північній і Південній Америці.
Наприкінці XVI і на початку XVII століть морські експедиції в пошуках Terra Australis відкрили острови Піткерн, Маркізькі, Тувалу, Вануату, Соломонові острови і Нову Гвінею в південній частині Тихого океану, які були оголошені володіннями іспанської корони, але не були приєднанні. Деякі з європейських володінь було втрачено Іспанією через війну за іспанську спадщину в 1713 році, але Іспанія зберегла свої колонії поза Європою. 1741 року через перемогу над Англією в Картахенській битві в сучасній Колумбії іспанська гегемонія в Америці була продовжена до 19-го століття. Наприкінці 18 століття іспанські експедиції на північному заході Тихого океану досягли Канади і Аляски, в результаті було засновано поселення на острові Ванкувер і відкрито декілька архіпелагів і льодовиків.
Французька окупація Іспанії в 1808 на чолі з Наполеоном І тимчасово відрізало її від американських колоній, і ріст рухів за незалежність 1810—1825 призвів до створення низки нових незалежних іберо-американських республік в Південній та Центральній Америці. Куба, Пуерто-Рико й Іспанська Ост-Індія продовжували залишатися під іспанським контролем до кінця 19 століття, коли велика частина цих територій була приєднана до США після іспансько-американської війни. Решту островів у Тихому океані було продано Німеччині в 1899 році.
До початку 20 століття в Іспанії залишилися тільки залежні володіння в Африці, а саме Іспанська Гвінея, Іспанська Сахара і Іспанське Марокко. Іспанія надала незалежність Марокко в 1956, Екваторіальній Гвінеї в 1968. Коли Іспанія відмовилася від Іспанської Сахари в 1976, колонія була анексована Марокко і Мавританією спочатку і повністю Марокко - в 1980 році, хоча згідно з рішеннями Організації Об'єднаних Націй Західна Сахара все ще технічно перебуває під іспанською адміністрацією. Канарські острови і два анклави на півночі африканського узбережжя, Сеута і Мелілья, є адміністративними підрозділами Іспанії.
Визначення
Землі Піренейського півострова було заведено називати Гіспанія з римських часів, вони складалися з чотирьох областей: Кастилія, Арагон, Наварра і Португалія. Королівство Португалія було створено в 1139, три інші володіння об'єдналися і утворили сьогоденну Іспанію, але, як і раніше, мають свої власні адміністрації.
Іспанська імперія включала іспанські заморські колонії в Південній Америці, Азії, Океанії та Африці, але існують деякі суперечки, як рахувати європейські землі. Наприклад, Республіка Об'єднаних провінцій або Габсбурзькі Нідерланди були частиною володінь короля Іспанії, керувалися іспанськими чиновниками і захищалися іспанськими військами. Проте деякі історики, зокрема Генрі Камен ,стверджують, що ці території не були повністю інтегровані в іспанську державу, а замість цього є частиною ширших володінь Габсбургів. Деякі історики використовують терміни «Габсбурзький» й «Іспанський» майже синонімічно, коли йдеться про династичне успадкування Карла V або Філіпа II.
Крім того, немає певності, як розглядати Неаполітанське королівство в 18 столітті, коли воно було у династичному і військовому союзі з Іспанією, хоча залишилася окремою конституційною державою.
Крім того, важко визначитись з «династичною унією» у 1580—1640, вчені стверджують, що Португальська імперія зберегла власну адміністрацію й юрисдикцію над своєю територією, як і інші королівства і області під владою Іспанських Габсбургів. Але деякі історики стверджують, що в той час Португалія була королівством у складі Іспанської монархії; інші історики намагаються провести чітку межу між Португальською та Іспанською імперіями.
Створення (1402—1521)
1402 року, за часів правління Генріха III, Кастилія почала колонізувати Канарські острови за дорученням феодальної угоди норманським дворянином Жан де Бетанкуром. Завоювання Канарських островів, населених гуанчами, було завершено, коли війська Кастильської корони в довгих і кривавих війнах захопили 0острови Гран-Канарія (1478—1483), Ла-Пальма (1492—1493) і Тенерифе (1494—1496).
Після шлюбу католицьких королів (): королеви Кастилії і короля Арагона було створено конфедерацію, кожен суб'єкт якої мав свою власну адміністрацію, але внутрішня і зовнішня політика була скоординованою.
У 1492 році Іспанія вигнала останнього мавританського керманича Гранади. Після своєї перемоги католицькі монархи доручили Христофору Колумбу, генуезькому мореплавцю, досягти Японії, пливучи на захід. Але азійського берегу досягти не вдалося через те, що на шляху був величезний суходіл — Колумб «ненавмисно» відкрив Америку, відкриваючи шлях іспанській колонізації континенту. Вест-Індія була зарезервована для Кастилії.
Претензії Іспанії на ці землі було затверджено у Inter caetera папській буллі від 1493 року і Тордесільяським договором від 1494, за якими світ було розділено на дві півкулі між іспанськими та португальськими претензіями. Ці дії дали Іспанії ексклюзивні права на створення колоній у Новому Світі від Аляски до мису Горн (крім Бразилії), а також у східній частині Азії. Іспанська імперія була створена через швидке розширення колоній в Новому Світі, й Африці: Кастилія захопила Мелілью в 1497, Мерс-ель-Кебір в 1505 і сусідній Оран в 1509.
Між тим, католицькими королями була розроблена шлюбна політика, спрямована на ізоляцію їхнього традиційного ворога — Франції. Діти монархів одружувалися зі спадкоємцями Португалії, Англії та Габсбургами. Дотримуючись тієї ж стратегії, католицькі монархи вирішили підтримати Арагонську династію з Неаполя проти Карла VIII в італійських війнах з 1494. Як король Арагона, Фердинанд був залучений у боротьбу проти Франції і Венеції за контроль над Італією; ці конфлікти стали центром зовнішньої політики Фердинанда. У цих боях була встановлена перевага іспанської терції на європейських полях битв, сили королів Іспанії отримали репутацію непереможності, яка тривала до середини 17 століття.
Після смерті королеви Ізабелли Фердинанд як єдиний монарх Іспанії зайняв агресивнішу політику, ніж як чоловік Ізабелли, розширивши сфери впливу Іспанії в Італії і спрямовану проти Франції. Спочатку під владою Фердинанда іспанські війська взяли участь у Війні Камбрейської ліги проти Венеції, де іспанські солдати воювали разом зі своїми французькими союзниками в Битві при Аньяделло (1509). Тільки через рік Фердинанд взяв участь у Святій Лізі проти Франції, побачивши шанси на отримання Мілану , на який він мав династичні претензії, і Наварри. Війна мала менший успіх, ніж проти Венеції, і в 1516 році Франція погодилася на перемир'я, за яким Мілан залишився під її контролем, і визнавала іспанський контроль над Верхньою Наваррою.
Після заселення Гаїті, яке було успішно завершено на початку 16 століття, колоністи почали пошук інших місць, щоб заснувати нові поселення. Звідти Хуан Понсе де Леон завоював Пуерто-Рико, а Дієго Веласкес захопив Кубу. Першим поселенням на материку став Дар'єн в Панамі, заснований Васко Нуньєс де Бальбоа в 1512. У 1513 Бальбоа перетнув Панамський перешийок і очолив першу європейську експедицію вздовж західного узбережжя Нового Світу. Також Бальбоа приєднав узбережжя Тихого океану до іспанської корони.
Прибережні села і міста Іспанії, Італії і середземноморські острови часто атакували берберські пірати з Північної Африки; Форментеру навіть тимчасово залишили мешканці, й іспанське та італійське узбережжя були майже повністю залишені населенням. Найвідомішим корсаром був турецький «Барбаросса». За словами Роберта Девіса 1 млн — 1,25 млн європейців були захоплені піратами Північної Африки і продані як раби у Північній Африці і Османській імперії у 16 — 19 століттях.
Імперія, над якою сонце ніколи не заходить: Золота доба (1521—1643)
16 і 17 століття іноді називають «Золота доба Іспанії» (). У результаті шлюбної політики католицьких королів їхній онук Карл успадкував Кастильську імперію в Америці, Арагонську імперію в Середземномор'ї (у тому числі велику частину сучасної Італії), а також корону Священної Римської імперії і Нідерланди, Франш-Конте і Австрію (вона разом з іншими спадковими землями Габсбургів майже відразу ж перейшла до Фердинанда, брата імператора). Після поразки повстання Комунерос Карл став наймогутнішою людиною в Європі. Він часто говорив у цей час, що Іспанія була імперією, над якою сонце ніколи не заходить.
Кастильська імперія за кордоном мала ускладнення. Вона стимулювала торгівлю і промисловість, але торговельні можливості були обмежені. Стан почав змінюватися в 1520-ті роки після початку великомасштабного видобутку срібла з багатих родовищ Мексики Гуанахуато, а також відкриття срібних рудників Сакатекас у Мексиці і Потосі у Болівії 1546 року. У 16-му столітті Іспанія отримала прибуток, еквівалентний US $ 1500 млрд, у золоті і сріблі від Нової Іспанії. У кінцевому підсумку цей імпорт призвів до переспрямування інвестицій від інших форм промисловості і сприяв інфляції в Іспанії в останні десятиліття 16 століття. Переважний імпорт срібла врешті-решт зробив Іспанію надмірно залежною від іноземних джерел сировини і промислових товарів.
Багато людей воліли вкладати свої гроші в державний борг (Juros), який було вкладено у видобуток срібла, а не у виробництво готових виробів та покращення сільського господарства. Срібло і золото, оборот яких сприяв економічній та соціальної революції в Нідерландах, Франції, Англії та інших частинах Європи, допомогли задушити їх в Іспанії.
Габсбурги мали декілька політичних цілей:
Доступ до ресурсів Америки (золото, срібло, цукор) та продуктів з Азії (порцеляна, прянощі, шовк) Підрив влади Франції Підтримання гегемонії католицьких Габсбургів у Німеччині, захист католицизму від протестантської Реформації. Карл намагався придушити Реформацію Вормським едиктом, але Мартін Лютер відмовився відректися від єресі. Проте, в благочесті Карл не міг зупинити свої війська від грабежу Святого Престолу. Захист Європи від ісламу, зокрема Османської імперії.