Лати́ська мо́ва (латис. latviešu valoda, ) — східнобалтійська мова індоєвропейської мовної сім'ї, є однією зі балтійських мов, що входять до більшої балто-слов'янської гілки. Є національною мовою латишів та державною мовою Латвійської Республіки та з 1 травня 2004 року — одна з офіційних мов Європейського Союзу.
Як східнобалтійська мова, латиська найтісніше споріднена з сусідньою литовською; проте латиська мова йде за швидшим розвитком. Крім того, існують певні розбіжності щодо того, чи слід вважати латґальську та курсенієцьку говірки, які є взаємно зрозумілими з латиською, різновидами чи окремими мовами.
Латиська мова вперше з'явилася в західній пресі в середині XVI століття з відтворенням «Отче наш» латиською мовою в «Cosmographia universalis» Себастьяна Мюнстера (1544) латинським шрифтом.
Класифікація Латиська мова належить до балтійської групи балто-слов'янської гілки індоєвропейської мовної сім'ї. Це одна з двох живих балтійських мов з офіційним статусом (друга — литовська). Латиська та литовська мови зберегли багато рис іменної морфології протоіндоєвропейської мови, хоча у питаннях фонології та словесної морфології вони демонструють багато нововведень (іншими словами, форм, яких не було в праіндоєвропейській)For example the Latvian debitive verb form (man ir jāmācās «I must study» or «it is necessary for me to study») and the Lithuanian frequentative past (jie eidavo «they used to go»).Baltic languages — Comparison of Lithuanian and Latvian , Encyclopedia Britannica, причому латиська мова є значно інноваційнішою, ніж литовська. Проте латиська також зазнала впливу лівської мови. Наприклад, латиська мова запозичила перший склад наголосу з фіно-угорських мов.
Історія
Разом з литовською, прусською і ятвязькою латиська походить від прабалтійської мови. Прабалтійські голосні *i, *ī, *u, *ū, *a, *ā збереглися в латиській без зміни. Власне латиською інновацією є фонологізація протиставлення ɛ : æ, що були спочатку алофонами фонеми e, реалізованої більш відкрито перед твердими приголосними і більш закрито перед м'якими. Дифтонг *eɪ̯, як і в литовській, через стадію монофтонга *ẹ перейшов в ɪ̯e. Таутосиллабічні поєднання in, un, en, an дали в латиській ī, ū, ɪ̯e, u̯o. Великих змін зазнав ауслаут неодносложних слів: зникли короткі a, e, i, довгі ā, ē, ī, ū скоротилися, дифтонги монофтонгізувалися (aɪ̯, eɪ̯ > i, au > u). Як і в литовській, у латиській прабалтійське ō діфтонгізувалося в u̯o, що, однак, не знайшло відображення на письмі: , латис. dot «дати».
Балтійські мови поділяються на дві гілки: західні та східні балтійські мови. Сьогодні тільки східні балтійські мови (латиська і литовська) існують у розмовній формі, останньою із західних балтійських мов зникла давньопруська, переставши бути розмовною наприкінці XVI століття. Балтійські мови вважаються чи не найархаїчнішими з-поміж індоєвропейських мов. Це твердження стосується більше литовської мови, аніж латиської, тому що латиська зазнала більшого впливу з боку інших мов. В обох мовах збереглася інтонаційна система, нехарактерна для більшості індоєвропейських мов. Латиська мова — мова з розвинутою системою флексій, замість численних прийменників у ній застосовується система із семи відмінків іменників (називний, знахідний, давальний, інструментальний (орудний), місцевий, кличний і родовий). На відміну від англійської мови, у латиській немає артиклів (слів на кшталт the та a).
Східнобалтійські мови відокремилися від західнобалтійських (або, очевидно, від гіпотетичної протобалтійської мови) між 400-ми й 600-ми роками. Диференціація між литовською й латиською мовами почалася у 800-х роках, проте вони ще довго залишалися діалектами однієї мови. Проміжні діалекти існували, як мінімум, до XI—XV століть, а як видно, аж до XVII століття. Також на незалежний розвиток мов вплинуло зайняття Лівонським орденом басейну річки Даугави в XI та XIII століттях. (Територія Ливонського ордену майже збігається з територією сучасної Латвії.)
До середини XIX ст. латиська мова вважалася лише «ненімецьким» (undeutsch) селянським діалектом. Разом з тим діяла царська політика зросійщення Балтії, зокрема латишів, через школу та адміністрацію. Боротьба за самостійність латиської мови та за її збагачення новими словами особливо успішно пішла із часу національно-визвольного руху (60—80-ті рр. XIX ст.). Визначальна роль у цьому русі належить Отто Кронвальду. Другий період розквіту латиської мови пов'язаний з ім'ям найбільшого латиського поета Райніса, який широким струменем увів у латиську мову манеру вдалого «усікання» довгих латиських слів і тим зробив можливими переклади класиків світової поезії на латиську мову.
У цей час латиська мова є державною мовою всієї Латвійської Республіки.
Поширеність
Область латиської мови утворилася з територій балтійських племен — латгали, земгали, курші та фінського племені лівів.
Діалекти
Сучасна латиська діалектологія виділяє три діалекти, а ті, своєю чергою, поділяються на говірки.
Відземські говірки; Курземські говірки; : Відземські говірки; Курземські говірки; Земгальські говірки; Верхній діалект.
Сучасна літературна латиська мова ґрунтується на середньому діалекті.
На середньому діалекті говорить населення середньої частини Латвії — від Мазсалаца та до півдня через Валміера, Цесіс, Добеле, Єлгава до литовського кордону. Тамським діалектом розмовляють латиші між Кулдига, Талсі, , Вентспілс, , Лимбажі та Лиелварде.
Статус
Перший указ про надання офіційного статусу латиській мові був опублікований 4 січня 1918 року на території Латвії, що перебувала під управлінням Ісколата. Указ передбачав, що латиська мова повинна використовуватися в усіх офіційних установах Латвії, але ненаціональним мовам надавалися такі ж права, як латиській, де це необхідно. 8 березня 1919 року було видано декрет про мови, який не надавав особливого статусу латиській мові, вона була однією з офіційних мов.
Після проголошення Латвійської республіки, у 1918 році, латиська мова була офіційно визнана однією з трьох офіційних мов. Поступово було прийнято низку нормативних актів, які визначали статус латиської мови.
У 1940 році, коли Латвійська Республіка була окупована та включена до складу СРСР, латиська мова втратила статус національної мови, її використання у повсякденному житті також зменшилося. У 1988 році під час всенародного голосування 354 000 мешканців Латвії проголосували за поправку до Конституції Латвійської РСР, в якій було визначено, що державною мовою Латвійської Радянської Соціалістичної Республіки є латиська мова. Рішення про надання латиській мові статусу державної було прийнято 6 жовтня 1988 року.
Після відновлення державної незалежності Латвії латиська мова де-факто була визнана як єдина державна мова, яка використовується в державному управлінні, збройних силах, органах внутрішніх справ тощо, але її де-юре статус не був конституційно встановлений. 15 жовтня 1998 року Сейм Латвії ухвалив поправки до розділу 1 статті 4 Конституції Латвії (набула чинності 6 листопада 1998 року), де було зазначено, що державною мовою в Латвійській Республіці є латиська мова.
У 2012 році в Латвії відбувся референдум щодо змін до Конституції, які передбачали надання російській мові статусу другої державної. У референдумі взяли участь 70,5 % громадян Латвії які мають право голосу, з них 24,9 % виборців проголосували за, а 74,8 % проголосували проти2012. gada 18. februāra tautas nobalsošana par likumprojekta «Grozījumi Latvijas Republikas Satversmē» pieņemšanu Rezultāti . Референдум підтвердив статус латиської мови — єдина державна мова у Латвії.
Письмо
Перші письмові документи латиською мовою з'явилися в XVI—XVII ст. У 1585 році латиською мовою надруковано католицький катехізис. Це була перша книга латиською мовою. У наступному році латиською мовою надруковано й лютеранський катехизис. Перший латиський словник «Lettus» склав 1638 року.
Тогочасну латиську систему написання розробили німецькі ченці, які створили ці релігійні тексти. За основу була взята німецька система, яка не дуже добре відбивала розмовну латиську мову. Ці тексти, як і багато чого іншого, до середини 1930 були написані готичним шрифтом.
Латиська абетка складається з 33 літер: A a Ā ā B b C c Č č D d E e Ē ē F f G g Ģ ģ H h I i Ī ī J j K k Ķ ķ L l Ļ ļ M m N n Ņ ņ O o P p R r S s Š š T t U u Ū ū V v Z z Ž ž
Лінгвістична характеристика
Фонетика і фонологія
Голосні Система голосних фонем сучасної латиської мови включає наступні монофтонги (знаком ː позначені довгі голосні)Nau N. Latvian. — München — Newcastle: Lincom Europa, 1998. — 66 p. — (Languages of the world / Materials: Materials, 217. — ISSN 0940-0788). — ISBN 3-89586-228-2:
Підняття РядПереднійСереднійЗаднійВисокеi iːu uːСереднєɛ ɛː(ɔ) (ɔː)Низькеæ æːa aː
Фонеми /ɔ/ і /ɔː/ в сучасній латиській мові зустрічаються тільки в запозиченнях. Різниця між /ɛ/ і /æ/ на письмі ніяк не позначається, для позначення обох фонем служить літера e (аналогічно довгі /ɛː/ і /æː/ позначаються однією літерою ē).
Двома окремими фонемами є дифтонги /ɪ̯ɐ/ (на письмі ie) і /u̯ɐ/ (на письмі o). Решта дифтонгів латиської мови — /au̯/, /aɪ̯/, /eɪ̯/ і /uɪ̯/ — з фонологічної точки зору є біфонемними поєднаннями (перші три зустрічаються тільки в запозиченнях).
Різна довгота голосних змінює значення слова: mele «брехуха» — mēle «язик», pile «крапля» — pīle «качка». Довгі голосні приблизно у 2,5 раза довше коротких.
Морфологія У латиській мові виділяють десять частин мови: іменник, прикметник, числівник, займенник, прислівник, дієслово, прийменник, сполучник, частка, вигук.
У відмінювальних частин мови розрізняють шість відмінків (називний, родовий, давальний, знахідний, місцевий і кличний).
Орудний відмінок у латиській зник, у його функції вживається прийменник ar «з» зі знахідним відмінком в однині й давальним у множині: griezt maizi ar nazi «різати хліб ножем», griezt maizi ar nažiem «різати хліб ножами». У старолатиських текстах фіксують також форми ілативу: krustan sists «прибитий до хреста».
Родів у латиській мові два — чоловічий та жіночий.
Іменники чоловічого роду мають закінчення -s, -š, -is, -us, а жіночого — -a, -e, -s (рідко). У латиській мові є дві форми звертання: офіційна й неофіційна. Наприклад, ти (tu) при ввічливому зверненні перетворюється на ви (jūs). Наголос найчастіше падає на перший склад, хоча трапляються винятки. Порядок слів у реченнях — вільний, тобто залежить від того, на яке слово падає змістовний наголос. Так, наприклад, речення «У склянці — вода» виглядає так: Glāzē ir ūdens, а «Вода у склянці» — так: Ūdens ir glāzē. У латиській мові немає артиклів. Тобто «будинок» звучить як māja, а «Він вдома» — так: Viņš ir mājā (він є в домі).
Приклад «Заповіт» Т. Г. Шевченка латиською мовою (переклав Валтс Давідс)Т. Г. Шевченко, Заповіт мовами народів світу, К., «Наукова думка», 1989
Kad es miršu, rociet mani: Stepē paugurainā Kur man Ukraina vismīļā Veras plašā ainā. Lai es redzu plašos laukus, Dņepru un tās kraujas, Lai es varu klausīties, kā Bangas krācēs graujas. Kad no Ukrainas tās aizraus: Zilā jūras miglā Ienaidnieka asinis… tad, Cēlies gaitā žiglā, Traukšos atstāt kalnus, laukus, Pielūgt dievu īstu. Kamēr noticis tas nava, Dieva nepazīstu. Aprociet un sacelieties, Važas saraut ziniet, Ienaidnieka asins lāsēm: Brīvi aprasiniet. Arī manim brāļu saimē, Lielā, brīvā, jaunā, Veltiet kādu klusu vārdu, Nepieminiet ļaunā. Кад ес міршу, роцієт мані: Степé пауґурайнá Кур ман Украйна вісмíля́ Верас плашá айнá. Лай ес редзу плашос лаукус, Днєпру ун тáс крауяс, Лай ес вару клаусíтієс, кá Банґас крáцéс ґрауяс. Кад но Украйнас тáс айзраус: Зілá ю́рас міґлá ленайднієка асініс… тад, Цéлієс ґайтá жіґлá, Траукшос атстáт калнус, лаукус, Пієлýґт дієву íсту. Камéр нотіціс тас нава, Дієва непазíсту. Апроцієт ун сацелієтієс, Важас сараут зінієт, ленаіднієка асінс лáсéм: Брíві апрасінієт. Арí манін брáлю саімé, Лієлá, брíвá, яунá, Велтієт кáду клусу вáрду, Напіємінієт ляунá.
Примітки
Посилання
Латиська мова «Енциклопедія Сучасної України»