Лито́вська мо́ва () — східнобалтійська мова індоєвропейської мовної сім'ї, одна з балтійських мов, що входять до більшої балто-слов'янської гілки. Є національною мовою литовців і державною мовою Литовської Республіки та з 1 травня 2004 — однією з офіційних мов Європейського Союзу. Литовською мовою розмовляють близько 3-х млн осіб (більша частина проживає в Литві).

Перші писемні пам'ятки литовської мови з'явилися досить пізно, у XVI столітті, проте навіть сучасна литовська є вельми архаїчною (особливо у сфері іменного відмінювання). Фонетично і морфологічно консервативна литовська значно ближча до прабалтійської мови, ніж інновативна латвійська.

Литовська мова поділяється на два основних наріччя: аукштайтське і жмудське. Сучасна літературна литовська мова базується на діалекті західних аукштайтів.

У литовській 45 приголосних і 13 голосних фонем (включно з тими, що зустрічаються тільки в запозиченнях). Для приголосних характерна кореляція за м'якости — твердости, голосні розрізняються за довготою. Наголос рухомий і тонічний, на письмі зазвичай не позначається. За морфологічним строєм литовська — флективна і синтетична мова. Синтаксис характеризується відносно вільним порядком слів, базовим є порядок SVO. Лексика здебільшого споконвічна, серед запозичень переважають слов'янізми та германізми.

Для запису мови використовують модифіковану латинську абетку, у якій є 32 літери.

Про назву Самоназва литовської мови — lietùvių kalbà — дослівно означає «мова литовців». У старих текстах зустрічається назва lietùviškas liežùvis (калька з ; в литовській liežùvis позначає язик). Слово Lietuvà «Литва» походить з прабалтійського *lei̯tuvā, яке спочатку зіставляли з «берег», проте ця етимологія слабка із семантичної точки зору — історична Литва не була на узбережжі.

О. О. Шахматов порівняв слово Lietuvà з кельтською назвою Арморики (ср.-ірл. Letha, < *pḷtau̯-) і припустив, що балти перейняли цю назву від венетів, однак ця гіпотеза не знайшла підтримки в інших вчених.

вважав, що слово *lei̯tuvā було спочатку основою на *-ū- — *lei̯tūs — і позначало місцевість навколо річки *lei̯tā (як Vilnius — місцевість біля річки Vilnia) < líeti «лити». Цією річкою Отрембський вважає Німан.

припустив, що слово Lietuvà генетично пов'язане з гідронімом Летавка (Lietauka), назвою притоки Няріса.

висунув гіпотезу, згідно з якою слово Lietuvà спершу позначало військові формування, і зіставляє його зі ст.-, ст.-, ст.-фриз. lid и «денщик, свита, супровідні, загін, армія».

Мовна географія

Ареал і чисельність

Поширена у Литві, а також у місцевостях з невеликим автохтонним населенням литовців: у північно-східних регіонах Польщі (2011 року 5408 вказали як рідну, 5303 використовує вдома), у Білорусі (за даними на 2009 рік, з 5087 етнічних литовців 1597 вказали литовську як рідну, але лише 277 мовлять нею вдома) та Калінінградській області Росії (близько 18 тис. литовців), а також серед литовських вихідців у США (38,3 тис. мовців із 660 тис. осіб литовського походження), у Росії (49 тис., 2002), Канаді, Бразилії, Аргентині, Великій Британії, Німеччині, Австралії, Латвії. Загальне число мовців понад 3 млн осіб, включаючи 2 955 200 у Литві (перепис 2001).

З XV століття починається експансія польської мови на території Великого князівства Литовського. На литовському субстраті формується частина периферійних польських говірок, деякі риси яких обумовлені впливом цього субстрату.

Литовська в США характеризується сильним впливом англійської, що виявляється перш за все у лексиці. Використовуються, наприклад, англіцизми, як-от divòrsas «розлучення» (< ), kìsas «поцілунок» (< ), kãras «автомобіль» (< ). Нерідкі семантичні кальки — наприклад, šaukti «кликати» в значенні «дзвонити» (як ) або šaltis «холод» у значенні «застуда» (як ). Разом з тим в американській литовській зберігається група слов'янізмів, що пішли з літературної литовської внаслідок політики мовного пуризму. У сфері фонетики виділяється більш активне використання маргінальних для літературної литовської фонем [h] і [f], а також зміни в інтонації. В області морфології спостерігаються прагнення уніфікувати вокалізм основи теперішнього часу й основи інфінітива дієслова, уникнення форм пасивного стану, змішання м'яких і твердих основ дієслова.

Діалекти

Литовська мова поділяється на два основних наріччя: аукштайтське та жмудське (ці назви, відповідно aukštaičių tarmės і žemaičių tarmės, походять від литовських слів «високий» і «низький» і позначають розселення їх носіїв щодо течії річки Німан). В аукштайтському діалекті виділяють три основних групи говірок: східну, західну і південну (дзукську), в жмудському діалекті також три: західну, північну і південну. Відповідно до вимови голосного в корені слова dúona «хліб» носіїв південножмудських говорів називають dū́nininkai, носіїв північножмудських говірок — dóuninikai, носіїв західножмудських діалектів — dónininkai.

Відмінності між жмудським і аукштайтським діалектами пов'язані зі старим племінним поділом, впливом на жмудський діалект куршського субстрату, а також із тривалою політичною незалежністю Жемайтії від Литви. Аукштайтський діалект консервативніший, а жмудський інноваційніший, причому за низкою своїх особливостей він зближується з латвійською мовою.

Сучасна літературна литовська мова ґрунтується на діалекті західних аукштайтів.

Графіка

Для запису литовської мови з XVI століття використовується дещо змінена латиниця. Започатковане в другій половині 1860-х років насадження кирилиці (а, б, в, г, д, е, ж, з, и, к, л, м, н, о, ô, п, р, с, т, у, ц, ч, ш, щ, ь, , ю, я, io, iô, й, ў) викликало опір литовців, і 1904 року було повернуто латиницю.

Сучасна абетка литовської мови ґрунтується на латинській і містить 32 літери, з яких — 23 літери латинського алфавіту (букви Q, W, X в алфавіт не входять). Литовська абетка в сучасному вигляді є результатом ортографічної реформи, кодифікованої в роботі Й. Яблонскіса «Граматика литовської мови» (Lietuviškos kalbos gramatika, 1901), що віддалила литовську ортографію від польської. За чеським зразком стали використовуватися літери v (замість w), š (замість sz), č (замість cz), ž (замість ż). Довгий u став позначатися за допомогою ū, а довгий i — за допомогою y.

№ Літера Назва Звучання (МФА) 1 A a a [ ɑ ] 2 Ą ą a nosinė [ ɑː ] 3 B b bė [ b ] 4 C c cė [ t͡s ] 5 Č č čė [ t͡ʃ ] 6 D d dė [ d ] 7 E e e [ ɛ ] [ æː ] 8 Ę ę e nosinė [ æː ] 9 Ė ė ė [ eː ] 10 F f ef [ f ] 11 G g gė [ g ] 12 H h ha [ ɣ ] 13 I i i trumpoji [ ɪ ] 14 Į į i nosinė [ iː ] 15 Y y i ilgoji [ iː ] 16 J j jot [ j ] № Літера Назва Звучання (МФА) 17 K k ka [ k ] 18 L l el [ ɫ ] 19 M m em [ m ] 20 N n en [ n ] 21 O o o [ ɔ ] [ oː ] 22 P p pė [ p ] 23 R r er [ r ] 24 S s es [ s ] 25 Š š eš [ ʃ ] 26 T t tė [ t ] 27 U u u [ ʊ ] 28 Ų ų u nosinė [ uː ] 29 Ū ū u ilgoji [ uː ] 30 V v vė [ ʋ ] 31 Z z zė [ z ] 32 Ž ž žė [ ʒ ]

Палаталізація приголосних перед голосними переднього ряду на письмі ніяк додатково не маркується, для позначення палаталізації перед голосними заднього ряду використовується буква i: čià [t͡ʃʲɛ] «тут».

Історія

Разом з латвійською, прусською і ятвязькою литовська походить від прабалтійської мови.

Диференціація між литовською і латвійською мовами почалася приблизно в I столітті н. е., а до V—VII століття ці мови остаточно розділилися. Припускається, що приблизно в XIII—XIV столітті в литовській мові сформувалися основні аукштайтське і жмудське наріччя, в яких далі стали виникати свої діалекти.

Фонетика і фонологія литовської змінилися в порівнянні з прабалтійською станом лише незначно. Найважливішими інноваціями є наступні: Завдяки запозиченням z перестала бути алофоном фонеми s і здобула статус самостійної фонеми; Прабалтійські м'які ť і ď близько XIV століття перейшли в č і dž відповідно; Близько XVI століття ā перейшло в ō (*brālis > brolis «брат»); Поєднання голосний + носовий приголосний n перед невибуховими приголосними або паузою перейшли в носові голосні (ką́sti «кусати» при kánda «він кусає»). Пізніше назалізація втратилася. Перед губно-губними приголосними p, b носовий проголосний n перейшов у m (tampa «він стає» при anka «він сліпне»). Довгі кінцеві голосні скоротилися (*tā́ > tà «та»).

В історії літературної литовської мови виділяють такі етапи розвитку Jonas Palionis. Lietuvių literatūrinės kalbos istorija. — Vilnius: Mokslas, 1979 Jonas Palionis. Lietuvių literatūrinė kalba XVI-XVIIa. — Vilnius: Mintis, 1967 Jonas Palionis. Lietuvių rašomosios kalbos istorija. — Vilnius: «Mokslo ir enciklopedijų leidykla», 1995 : I. Донаціональний період (XVI⁣—⁣XVIII століття): Литовська літературна мова XVI—XVII століть; Литовська літературна мова XVIII століття. II. Національний період: Литовська літературна мова з першої половини XIX століття до 1883 року; Литовська літературна мова з кінця XIX століття до початку XX століття (1883—1919 рр.); Литовська літературна мова часів Литовської Республіки (1919—1940 рр..); Литовська літературна мова у складі СРСР (з 1940 р.); Литовська літературна мова з часу відновлення незалежности (з 1991).

Найраніша писемна пам'ятка литовської мови датується 1503 роком. Це молитва («Аве Марія» та «Нікейський символ віри»), написана від руки на останній сторінці випущеної в Страсбурзі книги «Tractatus sacerdotalis». Текст дотримується дзукійського діалекту і, очевидно, списаний з ранішого оригіналу. Немає сумнівів у тому, що церковні литовські тексти писалися і раніше, можливо навіть, у кінці XIV століття, адже запроваджене 1387 року в Аукштайтії християнство потребувало таких текстів для релігійної практики (в історичних джерелах згадується, що перші церковні тексти литовською переклав сам Ягайло).

Друкарство починається 1547 року з катехизису Мартінаса Мажвідаса, написаному центральним варіантом літературної литовської мовиZ. Zinkevičius, Lietuvių kalbos istorija III, Senųjų raštų kalba, 1988. (за іншими даними — на західному варіанті литовської мови) і виданому в Кенігсберзі. Книга містить перший литовський підручник — «Легка й швидка наука читання й письма», в якому автор на 4 сторінках наводить алфавіт і кілька придуманих ним граматичних термінів. Першою книгою, виданою на території Великого князівства Литовського, є католицький катехизис Мікалоюса Дауши, виданий 1595 року у ВільніВідсканований екземпляр катехізису Мікалоюса Дауши 1595 року видання  — на сайті бібліотеки Вільнюського університету й написаний центральним варіантом літературної литовської мови, він також є першою книгою литовською мовою з зазначенням наголосу в словах тексту.

1620 року з'являється й перший словник литовської мови, що згодом мав п'ять перевидань — «Dictionarium trium linguarum» Константінаса Сірвідаса. 1653 року видається підручник граматики — «Grammatica Litvanica» Данієлюса Кляйнаса. Так, у XVII столітті починається наукове дослідження литовської мови, яке в XIX столітті з появою порівняльного мовознавства стало особливо інтенсивним.

Відповідно до концепції З. Зінкявічюса, в XVII столітті існували три літературні різновиди литовської мови: прусська (на основі західноаукштайтських говорів), центральна (на основі західноаукштайтських говорів околиць міста Кедайняй) і східна (на основі вільнюського койне, який базувався на східноаукштайтських говорах). Перший використовувався в Малій Литві, другий і третій — у Великому князівстві Литовському. На центральному варіанті писали М. Даукша і М. Петкявічюс, а на східному — К. Шірвідас і Й. Якнавічюс.

1864 року, після Січневого повстання, Михайло Муравйов, генерал-губернатор Віленської губернії, запровадив заборону на використання латинського алфавіту та друковані тексти литовською мовою. Натомість було запроваджено «Гражданський шрифт» — литовська писемність кириличними літерами, розроблена І. Корніловим. Однак литовські книги продовжували друкуватися за кордоном, у Східній Пруссії та в Сполучених Штатах Америки. Вони ввозилися до Литви, попри суворі судові вироки, допомагаючи зростанню національної свідомости. 1904 року заборону було скасовано.