«Книга чудес світу» (), відома також як «Книга Марка Поло» (, — від прізвиська Марка Поло «Emilione») — опис подорожей венеційця Марка Поло Азією та Африкою, що він здійснив між 1276 і 1291 роками, та які, з його слів записав давньофранцузькою мовою пізанець Рустікелло (який після програної пізанцями битви при Мелорії перебував в генуезькій тюрмі разом із Марко Поло).
Потрібно відрізняти чотири різні типи книги Марко Поло:
два різні середньовічні рукописи Марко (та їх численні рукописні копії); перша рукописна книга та її копії; перші друковані книги та їх копії; друковані книги XIX століття (з наступним їх передруком у XX столітті).
Рукописи та переклади Оригінал найпершого рукопису 1298 року з генуезької в'язниці не зберігся. Втім, за 8 років після визволення звідти, тобто у 1307 році, Марко Поло зробив друге, власноруч відредаговане видання (до якого, втім, долучилися ченці домініканського ордену). Венецієць подарував цей рукопис французькому послу у Венеції лицарю Тьєбо де Сепуа для передачі його графу Карлу Валуа (1270—1325), брату короля Філіппа IV Вродливого, родоначальнику дому Валуа. У Франції твір почали переписувати, його активно обговорював королівський двір. Відомо, що у 1312 року рукопис Марка Поло особисто переписала Маргарита Бургундська (1290—1315), перша дружина Людовика X Сварливого. Як зазначає В. Шкловський, «переписували його як казку, як роман; нерідко помічали наприкінці, що книга недостовірна». Матеріал з твору Поло також нерідко потрапляв до інших романів.
Частина науковців дійсно висловлює сумніви щодо правдивості описів Марка Поло, зокрема, його подорожі до Китаю, припускаючи, що він міг просто повторювати оповіді, які почув від інших мандрівників.
Цілком природно, що твір, настільки незвичайний за змістом мав бути перекладений багатьма мовами. Першим перекладачем став монах-домініканець Франческо Піпіно (Francesco Pipino) з Болоньї. Інтерес ордену до тексту Поло (ще від співпраці над другим рукописом) був щирим та пильним: «Книги чудес» були цінним джерелом інформації як про маршрути подорожей, так і про вірування у країнах східного світу. Тому домініканці, великі місіонери та мандрівники, читали його, трансформували та повторно використовували у своїх творах аж до XX століття.
Знайдений нещодавно документ свідчить про тісний зв'язок між мандрівником та венеційськими ченцями Базиліки святих Івана і Павла, зокрема, згаданими Марко у своєму заповіті Ченторіо та Бенвенуто. Останній, що як і Піпіно, походить з Болоньї, на початку XIV століття керував роботами з розширення Сан-Заніполо, одного із найвідоміших сьогодні храмів Венеції. На думку італійських дослідників, він міг не тільки допомогти Марко з упорядкуванням другого рукопису, але й запросити через орден приблизно у 1310 році брата для перекладу цього рукопису на латину. Піпіно ретельно переклав ще один ломбардський екземпляр книги, проте вніс у манускрипт «деякі пасажі, які мали служити становленню душ у межах святої католицької доктрини».
Піпіно вважав, що його латинська версія має служити справі підготовки ченців до проповідницьких місій на Сході. Тому, керуючись власними уявленнями про пристойність, він сильно відредагував текст, пропустивши всі надто двозначні та відверті, як йому здавалося, фрагменти з тексту Марко Поло. В результаті латинський переклад Піпіно вийшов таким самим сухим, як і звіти, залишені його попередниками-монахами.
Спільний твір Марко Поло і Рустічелло, насправді, породив цілу «індустрію копіювання». При цьому кожен переписувач чи перекладач діяв, як йому заманеться. В результаті багато фрагментів рукопису Марка Поло виявилися сильно спотвореними, а їх порядок нерідко було порушено. Проте, на думку Жака Хеєрса, кількість рукописних копій тексту Марка Поло все одно була недостатньою. Він підрахував, що на початку XIV століття було близько 80 копій. Для порівняння: «Божественна комедія» Данте Аліг'єрі, створена у 1306—1321 роках, «існувала приблизно в п'ятистах примірниках».
Перша книга з текстом Марка Поло також була рукописною (друкувати книги в Європі почали дещо пізніше). Вона була створена у 1410 р., майже через століття після смерті Поло, на замовлення герцога Бургундського Йоана Безстрашного (1371—1419) на 299 великих аркушах пергаменту. Найкращі художники герцога прикрасили їх 81 малюнком, розфарбувавши власні чорно-білі мініатюри Марко Поло. Крім його спогадів про далекі мандри, до книги включили ще й п'ять оповідань інших авторів. У 1413 році ця книга була подарована герцогом Бургундським своєму дядькові, герцогу Французькому Йоану Беррійскому. Ця єдина копія рукопису старофранцузькою мовою нині зберігається у Національній бібліотеці Франції в Парижі.
Друковані книги Перше друковане видання книги Марко Поло з його вигаданим портретом на титульному аркуші вийшло у Нюрнберзі в 1477 р. — більше, ніж через 175 років після того, як Рустічелло закінчив свій рукопис. Також у Німеччині, але в Аугсбурзі, у 1481 р. та сама книга була перевидана. У 1484—1490 роках з'явилося перше латинське видання, надруковане у Венеції (за іншою версією — у Римі), відразу ж за ним у 1496 р. — італійське.
Перше французьке видання датовано 1556 роком — це був переклад латинської версії ченця Піпіно, а не оригінального рукопису Марко старофранцузькою.
На батьківщині Марко Поло багато років основним вважалося видання венеційця Джованні Баттіста Рамузіо (1485—1557), який збирав свідоцтва про відкриття італійських, іспанських та португальських мандрівників. Саме він написав першу біографію Марко Поло. Його так званий «Манускрипт R» кілька разів перевидавався, а остаточна його версія вийшла у 1557 року, вже після того, як Рамузіо помер в Падуї.
Англо-французькі видання На початку XIX століття вчені зробили спробу наведення порядку в плутаному нагромадженні відомостей, представлених у книзі Марко Поло. В авангарді цього руху, як не дивно, опинилися не італійці, а французи. Зокрема, у 1865 р. Паризьке географічне товариство випустило книгу Марко Поло з ретельними примітками відомого лінгвіста-сходознавця Жана-П'єра Гійома Потьє (1801—1873). Це видання по праву вважається найкращим із того, що зроблено у зв'язку з подорожами великого венеційця. Особливе значення публікації Гійома Потьє полягає в тому, що він порівняв розповіді Марко Поло зі старовинними монгольськими та китайськими хроніками, довівши, що тексти венеційця — це не фантазії, а вражаюче точний звіт про побачене та почуте.
У другій половині XIX століття наукову працю Гійома Потьє було доповнено та вдосконалено двома видатними вченими — британським полковником інженерних військ та географом Генрі Юлом (1820—1889) та французьким сходознавцем Анрі Кордьє (1848—1925). Генрі Юл зробив свій власний переклад книги Марко Поло і забезпечив його великими коментарями. Його робота під назвою «Книга пана Марко Поло, венеційця» вийшла у Лондоні у 1875 році. Книга Анрі Кордьє, перевірена у світлі останніх відкриттів, вийшла з посиланнями на лондонське видання. У 1921 році робота Генрі Юла знову була перевидана в Лондоні у трьох томах, і третій додатковий том було складено Анрі Кордьє. Цікаво, що на книгу Марко Поло ми найчастіше дивимося саме британськими очима видань 1903, 1908 (видавництво «A. Colin et. cie») та 1926 років.
Рясно забезпечене коментарями видання Юла-Кордьє майже вчетверо перевершує за обсягом оригінал Марко Поло і зображує його провісником Великої епохи відкриттів, ще успішнішим, ніж Магеллан та Колумб, на відміну від яких венецієць не носив меча, нікого не вбивав і не звертав у рабство. По суті, Генрі Юл та його наступник Анрі Кордьє, який багато років працював секретарем французької місії в Китаї, відновили репутацію Марко Поло в англомовному світі. Для цих двох дослідників головне в книзі Марко Поло полягало навіть не у змісті чи в історії її створення, а в тому, що вона сповнена загадок. При цьому обидва не сумнівалися у правдивості автора. Щоб знайти відповіді на численні питання, що виникають у зв'язку з книгою Марко Поло, Юл із Кордьє створили справжню всесвітню мережу кореспондентів, які допомагали розібратися, які азійські народи та місцевості мав на увазі відважний венецієць.
А потім у 1938 р. в Англії та у Франції вийшла книга, що є найповнішою версією твору Марко Поло. Її автори — професор з Кембриджу Артур Крістофер Моул (1873—1957) і французький сходознавець, дослідник Центральної Азії Поль Пельо (1878—1945). Ці двоє вчених склали «Зведений переклад», у якому вони «спробували звести докупи всі або майже всі збережені слова Марко Поло і вказати джерело, з якого походить кожне слово». Для цього знадобилося два томи приміток, але книга не вийшла нудною, бо А. К. Моул і П. Пельо зуміли зберегти яскравий стиль книги Марко Поло, в якій неймовірно перемішали суху інформацію і майже казкові уривки, викладені практично розмовною мовою.
Російські видання Перший російський переклад «Книги Марко Поло» зроблено перекладачем історичних рукописів XIX століття, членом «Імператорського товариства історії та старожитностей російських» Олексієм Шемякіним (1817—1887). Він зробив 15 її змістовних перекладів з німецької (!) та латинської. Переклад Шемякіним книги Поло з німецької (Die Reisen des Venezianers Marco Polo. Leipzig, 1845) друкувався у 1861—1862 рр. у «Читаннях Імператорського товариства» при Московському університеті і вийшов у 1863 р. окремим виданням. Цікавий факт: у листі 1860 р. Шемякін пише секретарю «Імператорського товариства» Бодянському (взагалі відомо про 70 його листів) про вже готові 376 сторінок, а він до половини не дійшов. У виданні 1940 р. — всього 272 сторінки. Нині переклад Шемякіна захований у надрах Російської Державної бібліотеки (РДБ) за 1862 р. і охороняється суворіше, ніж ядерна кнопка.
Другий російський переклад був анонімний (тобто без посилання: з якого саме видання його зроблено) та друкувався в петербурзькому журналі «Бібліотека дешева та загальнодоступна» (№ 1-4 за 1873 р.) і вийшов у 1877 р. окремим виданням під назвою: «Подорож у вісімдесят тисяч верст Тартарією та іншими країнами Сходу венеційського дворянина Марко Поло, прозваного Мільйонером» (3 частини, СПб). Обидва російські переклади, на відміну від третього (та майже усіх сучасних), наближені до оригіналу. Втім, оскільки переклади зроблені не з першотвору та розраховані на широкого читача, то й великого наукового значення вони не мали.
У 1880-х роках петербурзький статський радник професор-буддолог та затятий шанувальник німецького Іван Павлович Мінаєв (1840—1890) виконав третій переклад перших 94-х розділів книги Поло за виданням 1824 року. Професор Петербурзького університету німець Василь Володимирович Бартольд (1869—1930) після його смерті закінчив переклад. У 1902 р. Російське географічне товариство видало книгу. Перше радянське видання книги М. Поло вийшло у тому ж перекладі І. П. Мінаєва за редакцією К. І. Куніна під назвою: «Подорож Марко Поло» (1940 р.). У ньому вперше було перекладено останній (за рахунком 233-й) розділ. Усі представлені нині видання книги М. Поло російською — це саме переклад Мінаєва-Бартольда.
Відомі також книги радянського письменника Віктора Шкловського (1893—1984): «Подорож Марко Поло» (1938 р.), «Марко Поло розвідник» (1931), «Землі розвідник: Марко Поло» (1969). Шкловський не просто перекладає, а доповнює розповіді Марка. Що важливо, він пов'язує Венецію зі слов'янами південної Балтики — венедами, прямими нащадками яких, за думкою низки дослідників, могли бути брати-купці Микола ( та Матвій ( Поло (батько та дядько Марко).
Наукова цінність До 1938 року в розпорядженні науковців знаходилось 150 рукописів Марко Поло, з них: 74 латиною ченця Піпіно, 20 діловою французькою, 19 венеційською, 18 тосканьською, 5 німецькою, 4 італійською і 2 французько-італійською Рустичане 1302 року. Причому із цих 150 не уривків, а повних текстів — понад 80 списків. З наукової точки зору, найбільший інтерес (за повнотою тексту) визначають наступні 7 рукописів/книг: