Фатімідський халіфат (909—1171) — середньовічна шиїтська (ісмаїлітська) арабська держава з центром у Каїрі (починаючи з 972 року). На піку своєї могутності Фатімідський халіфат включав у себе території Єгипту, Магрибу, Палестини та Сирії.
Фатіміди (араб: الفاطميون, трансліт. al-Fāṭimīyūn) вели свій рід від Фатіми, дочки пророка Мухаммеда. Держава Фатімідів вперше сформувалася серед берберських племен Кутама, в Алжирі, в 909 році н.е. після захоплення Раккади, Аглабідської столиці. У 921 році Фатіміди заснували нову столицю — туніське місто Махдія. У 948 році вони перенесли свою столицю в місто Аль-Мансурія, що поблизу Кайруана в Тунісі. У 969 році за правління халіфа аль-Муїзза (954—975) вони завоювали Єгипет і зробили Каїр новою столицею свого халіфату; Єгипет став політичним, культурним та релігійним центром шиїтської імперії.
Після перших завоювань халіфат ставився толерантно до неісмаїлістських сект ісламу, а також до євреїв, мальтійських християн та єгипетських християн-коптів. Проте фатімідські халіфи так і не змогли переконати широкі маси єгипетського населення прийняти свої релігійні переконання.
Останній Фатімідський халіф був позбавлений влади Салах ад-Діном — курдським воєначальником, покликаним для організації оборони проти хрестового походу в 1169, який став засновником династії Айюбідів.
Початок династії Основою релігійної ідеології Фатімідського халіфату була найвідоміша гілка з шиїтського напряму ісламу — ісмаїлітська течія, яка виникла у VIII столітті. Рятуючись від переслідувань Аббасидів, що вважали шиїтів загрозою для свого халіфату, 11-й шиїтський імам аль-Махді Біллах (873—934) під виглядом купця пройшов разом зі своїм сином шлях від Месопотамії до сучасного Марокко. Вони переховувалися серед населення Сіджильмаси — марокканського міста, тоді незалежного емірату під владою еміра Яси ібн Мідрара (884—909).
Фанатичний шиїт Абу Абдаллах аль-Шиї підтримав аль-Махді своїми проповідями. Аль-Шиї розпочав проповідувати шиїзм серед населення Марокко після зустрічі з групою мусульман з Північної Африки. Ці люди розповіли йому про берберське плем’я Кутама, що проживало в Західній Іфрикії (сьогодні частина Алжиру) та про ворожість Кутама до Аглабідів. Аль-Шиї почав проповідувати ісмаїлітську доктрину у регіоні. Своїми проповідями він підняв берберів Кутама на боротьбу проти Аглабідів. До 908 року армія берберів Кутама, очолювана аль-Шиї та аль-Махді, повністю контролювала Іфрикію разом зі столицею Аглабідів Кайруаном. Останній Аглабід, Зійадат-Аллах III, залишив свою резиденцію Раккаду і втік до Єгипту. При цьому Абдаллах отримав створений Аглабідами потужний військовий флот. Після цього Абдулла аль-Махді Біллах став лідером новоствореної держави і зайняв посади імама і халіфа.
Завоювання Єгипту Незабаром влада Абдаллаха аль-Махді поширилася на весь Магриб. Столицею халіфату було місто Махдія. Під час правління халіфів аль-Мансур Біллаха (946—953) і аль-Муїзза (954—975) столицею стало новозбудоване місто Аль-Мансурія (араб: المنصوریه) поблизу Кайруана.
Починаючи з моменту захоплення влади Абдаллахом аль-Махді фатіміди робили неодноразові спроби заволодіти Єгиптом — найродючішою та найбагатшою областю Аббасидского халіфату.
У 914 році фатімідська армія на чолі із Хабасом вторглася в Єгипет та зайняла Александрію, але незабаром була розбита військом на чолі з воєначальником Мунісом, що було послане абассидським халіфом Джафаром аль-Муктадіром.
Нова спроба вторгнення була зроблена в 919 році. Однак і цього разу Абдаллаха чекала невдача. Його флот був потоплений у Розетти, а сухопутна армія на чолі із Абу'л-Касімом, яка знову зуміла зайняти Александрію, була наприкінці 920 року витіснена військами Аббасидів з Єгипту.
У 936 році невдачею закінчився похід до Єгипту і для сина Абдаллаха — фатімідського халіфа аль-Каїма.
Завоювати Єгипет зміг лише правнук Абдаллаха — халіф аль-Муїзз (954—975). Прийшовши до влади, аль-Муїзз почав діяльну і систематичну підготовку до єгипетського походу. Свою армію він навчав та тренував у спеціальних таборах. Був створений потужний флот для транспортування припасів та амуніції. У Єгипет було відправлено безліч агентів та проповідників, які встановили зв'язки з єгипетськими шиїтами.
Навесні 969 року стотисячна фатімідська армія на чолі з Джаугаром (колишнім рабом — християнином із Сицилії) вторглася в Єгипет. Легко здобувши перемогу під Гізою, Джаугар увійшов у місто Фустат і заснував в його околицях нову столицю — Каїр. У 972 році до Каїра прибув сам халіф аль-Муїзз. Єгипет став центром імперії, яка включала Північну Африку, Сицилію, Палестину, Йорданію, Ліван, Сирію, узбережжя Африки на Червоному морі, Хіджаз і Ємен. Єгипет процвітав, адже Фатіміди створили розгалужену торговельну мережу в Середземному морі та в Індійському океані. Їх торгові та дипломатичні зв'язки сягнули Китаю (династія Сун). Проте основна увага Фатімідів на міжнародній торгівлі супроводжувалася відсутністю інтересу до сільського господарства та нехтуванням іригаційної системи Нілу.
Занепад Хоча армія, поділена за етнічною ознакою, як правило, діяла успішно на полі бою, з часом вона почала негативно впливати на внутрішню політику халіфату. Традиційно берберський елемент армії мав сильний вплив на політичні справи, але тюркський елемент, зміцнивши свої позиції, почав кидати виклик гегемонії берберів. А вже після 1020 року серйозні заворушення почали виникати і в середовищі чорноафриканських військ.
Станом на 1060 рік баланс між різними військово-етнічними групуваннями в халіфаті був порушений через те, що Єгипет зазнав тривалого періоду посухи та голоду. Зменшення кількості ресурсів загострило протиріччя між різними етнічними фракціями, і почалася безпосередня громадянська війна, в першу чергу між тюрками на чолі з Насиром аль-Даулою ібн Хамданом та чорношкірими африканськими військами. Тюркам вдалося захопити Каїр і змусити халіфа виплатити за місто викуп, у той час як сили їхніх супротивників були розпорошені по всій території Єгипту і не змогли чинити організований спротив.
У 1072 році халіф аль-Мустансір викликав до Єгипту намісника Акри у Палестині генерала Бадра аль-Джамалі. Бадр аль-Джамалі привів свої війська до Єгипту і зміг успішно придушити різні групи бунтівників. Незважаючи на те, що халіфат був урятований від розпаду, десятиліття повстання і міжусобиць спустошили Єгипет, і він ніколи не зміг оговтатися. У результаті Бадр аль-Джамалі також був проголошений візиром Фатімідського халіфа, ставши першим військовим візиром. Володарі саме цієї посади пануватимуть у Єгипті за часів пізнього Фатімідського халіфату. Оскільки військові візирі фактично стали главами держави, халіфу вдалося зберегти лише роль релігійного лідера. Фактично ж він був маріонеткою у руках мамлюцьких угруповань.
У 1040-х рр. берберські Зіріди (фатімідські намісники Північної Африки) оголосили про свою незалежність від Фатімідів та визнали владу сунітського Аббасидського халіфату. Станом на 1070 рік Фатіміди все ще утримували Сирію і Ліван, яким спочатку загрожували тюркські вторгнення, а потім хрестові походи, так що територія Фатімідського халіфату поступово зменшувалася, доки не обмежилася лише Єгиптом. Фатіміди поступово втратили Сицилійський емірат, що був захоплений італо-норманном Рожером I Боссо (1031—1101).
Після внутрішнього розкладу політичної системи халіфату у 60-х рр. війська зангідського правителя Нур ад-Діна увійшли в Єгипет на прохання халіфа аль-Адіда, який попросив у листі Нур ад-Діна захистити мусульман Єгипту від хрестоносців. Нур ад-Дін зайняв країну у 1169 році, стративши мамлюцького візира Шавара, і сам став візиром. Після його смерті владу успадкував небіж одного з генералів Нур ад-Діна Салах ад-Дін, який став засновником Айюбідського султанату Єгипту та Сирії.
Управління На відміну від тогочасних західноєвропейських держав, просування вгору службовою драбиною у Фатімідських державних установах було більш меритократичним, ніж на основі спадковості. Представники інших відгалужень ісламу так само призначалися на урядові посади, як і шиїти. Толерантність поширювалася також і на немусульман — християн та євреїв, які займали високі урядові посади виключно через свої здібності, зокрема за халіфа аль-Азіза везирем був християнин Іса Настурус. Загальна ж толерантність була встановлена, щоб забезпечити притік грошей від усіх тих, хто був немусульманином і займався торгівлею. Це загальне ставлення до толерантності було повсякчасним, за винятком лише правління аль-Хакіма.
Халіф мав вищу політику, військову та судову владу. Він за життя призначав офіційного спадкоємця (валь аль-ахд або валі ахд аль-муслімін) Йому допомагав візир, який фактично очолював адміністративний апарат, що спочатку в значній мірі копіював дивани Аббасидів. Важливішим диваном був диван, що відповідав за податки і фінанси. Йому фактично підпорядковувався диван аль-джуюш валь-раватіб (у справах армії та вербування)Cahen, Claude (1965). "Djaysh I. – Classical". In Lewis, B.; Pellat, Ch. & Schacht, J. (eds.). The Encyclopaedia of Islam, Second Edition. Volume II: C–G. Leiden: E. J. Brill, p. 507Beshir, B. (1978). "Fatimid Military Organization". Der Islam. 55 (1), p. 45. Питаннями зовнішньої торгівлі займався диван аль-матжар, що розташовувався в Олександрії. В подальшою дивани опинилися під головуванням візиря, що набув надзвичайної політичної ваги.
Столицями були Махдія (909–948), Аль-Мансурія (948–973) і Каїр (973–1171).
Фатімідська династія № Фатімідський халіфРік народженняРоки правління1Абу-Мухаммад Абдаллах аль-Махді Біллах909—9342Абу'л-Касім Мухаммад аль-Каїм Біамріллах ібн аль-Махді934—9463Абу-Захір Ісмаїл аль-Мансур Біллах914946—9544Абу Тамім Маад аль-Муїзз Лі-Дініллах931954—9755Абу-Мансур Нізар аль-Азіз Біллах975—9966Абу-Алі Мансур аль-Хакім бі-Амріллах985996—10217Абу'л-Хасан Алі аз-Захір лі-Ізаз Діналлах10051021—10368Абу Тамім Маад аль-Мустансір Біллах10291036—10949Абу аль-Касім Ахмад ібн Маадд аль-Мусталі Біллах1094—110110Абу Алі Мансур ібн Ахмад аль-Амір бі-Акіміллах1101—113011Абу-ль-Маймун Абд аль-Маджид ібн Мухаммед аль-Хафіз1130—114912Абу Мухаммад аз-Зафір бі-Амріллах1149—115413Абу'л-Касім Іса аль-Фаїз бі-Насраллах1154—116014Абу Мухаммад Абдаллах Аль-Адід ібн Юсуф Лідініллах1160—1171
Адміністративний поділ Фатіміди поділили державу на кілька вілайєтів (провінцій): Іскалан (Палестина з містом Аскалон), Кус (Верхній Єгипет), аль-Шарк'ят (Східна провінція — Сирія), аль-Ґарб'ят (Західна провінція — Магриб), аль-Іскандерія (Нижній Єгипет з містом Александрія), Іфрікія, Сікіліят (Сицилія), аль-Гарамайі (провінція Двох Святих Мечетей — Хиджаз), аль-Ямін (Ємен)المقريزي، تقيُّ الدين أحمد بن عليّ بن عبدُ القادر؛ تحقيق الدكتور جمالُ الدين الشيَّال (1416هـ - 1996م). اتعاظ الحنفاء بأخبار الأئمة الفاطميين الخلفاء، الجزء الأوَّل (ط. الثانية). القاهرة - مصر: المجلس الأعلى للشؤون الإسلاميَّة. ص. 93.. 1040 року Західну провінцію захопили Альморавіди. У 1050-х роках втрачено північну частину Західної провінції. Держава втратила вілайти Іскалан під час вторгнення сельджуків 1090-х років, у 1130-х роках відпав Ємен.
Суспільство Головними групами були мусульмани й немусульмани (зіммії). Останні повинні були сплачувати джизію (заможні 2 динара, землероби і ремісники — 1 динар)Den Heijer, Johannes; Immerzeel, Mat; Boutros, Naglaa Hamdi D.; Makhoul, Manhal; Pilette, Perrine; Rooijakkers, Tineke (2018). "Christian Art and Culture". In Melikian-Chirvani, Assadullah Souren (ed.). The World of the Fatimids. Toronto; Munich: Aga Khan Museum; The Institute of Ismaili Studies; Hirmer. pp. 194—195. У свою чергу мусульмани поділялися на віруючих, тобто ісмаїлітів (аль-муаміні) та інших мусульман (аль-ісламі).