Віа феррата (, «залізна дорога»; також ) — це захищений маршрут для скелелазіння, який розташований в Альпах та ряді інших місцевостей. Основою сучасної віа феррата є сталевий кабель, натягнутий вздовж маршруту, який періодично (кожні 3-10 метрів) прикріплений до скелі. Використовуючи набір для віа феррата, альпіністи/туристи можуть надійно прикріпити себе до кабелю, що обмежує будь-яке падіння. Кабель також може бути використаний як допоміжна опора при сходженні, так само як додаткові допоміжні засоби — металеві скоби-сходинки, кілки, викарбувані у скелі сходи та навіть драбини або мости. Таким чином віа феррата дозволяє проходити у іншому випадку небезпечні маршрути без потреби в особливому скелелазному спорядженні (наприклад, мотузках), а також дозволяє відносно недосвідченому туристу/альпіністу забратися на складні вершини, що часто доступні лише досвідченим скелелазам. І хоча для сходження необхідне базове обладнання, відсутність страху висоти та наявність базових навичок, віа феррата для туриста може бути кроком вперед у порівнянні зі звичайними походами по гірських маршрутах. З іншого боку — обмежені вимоги до обладнання, можливість до одиночного проходження та скорочення шляху вгору приваблюють більш досвідчених скелелазів.

Віа феррата відрізняються за довжиною від коротких маршрутів тривалістю менше години до довгих важких альпійських підйомів, що покривають значну відстань та висоту (підйом 1000 метрів і більше), проходження яких потребує від восьми годин. В деяких місцевостях, наприклад Брентських Доломітах, можливо поєднати декілька віа феррата у один маршрут з зупинкою на ніч у гірських прихистках, і таким чином сформувати важкі багатоденні походи на значних висотах. За складністю походження віа феррата теж різняться — від трохи більше від троп до дуже крутих та важких маршрутів, деколи з негативним нахилом, що потребують значних фізичної підготовки і досвіду скелелазіння. Як правило, по віа феррата тільки піднімаються, хоча можливі і спуски.

Хоча історія віа феррата починається у 19-му сторіччі, вони значною мірою асоціюються з історією Першої Світової війни, коли декілька з них були побудовані в італійській частині Доломітів для полегшення пересування військ. Фактичне друге народження віа феррата отримали в сучасності, коли вони були відкриті туристами/альпіністами, і на цей час в світі існує більше 1000 облаштованих маршрутів. Більшість з них розташовані в Альпах, переважно в Італії та Австрії.

Традиційно віа феррата асоціюються з вапняковими горами (в першу чергу Доломітами та Північними Вапняковими Альпами), оскільки поривчастий характер місцевості вимагає створення захищених шляхів, а наявність виступів та природних слабких місць у камені дозволяє створення відносно легких, але захопливих маршрутів. Однак вже існують віа феррата і в місцевостях іншого характеру.

Термін «via ferrata» використовується у більшості країн та мов, але в німецькомовних країнах вживається інша назва — (буквально — стежка для лазіння).

Історія

Витоки Прості захищені маршрути, з драбинами та базовим захистом (напр. мотузками), ймовірно століттями існували в Альпах, допомагаючи поєднати гірські поселення з високогірними пасовищами.

Те, що можна назвати попередниками сучасних віа феррата, оформилось при зростанні дослідження Альп та туризму в них у 19-му сторіччі. Так, 1843 року під керівництвом Фрідріха Зімоні була побудована тропа на Дахштайн, яка включала ряд допоміжних заходів для скелелазіння — залізні болти, вирізані виступи для ніг та мотузки, 1869 року між вершинами Ґросглокнера була облаштована мотузка, а 1873 року закріплений захист був облаштований на Цугшпітце. В Піренеях, залізні допоміжні засоби для скелелазіння були встановлені на Пік дю Міді д'Осо (1880 р.) та на Ордеса (1881 р.). В Північних Вапнякових Альпах першими маршрутами, які досі використовуються як віа феррата були Хайльброннська Тропа в Німецьких Альгауських Альпах (1899 р.), Еггерштайг (1903 р.) та Вільдауерштайг (1911 р.) на гряді Вільдер Кайзер в АвстріїWerner: Klettersteig Scrambles in the Northern Limestone Alps. Trans. Dieter Pevsner Cicerone Press 1983 ISBN 0902363 46 8. У Доломітах гірський маршрут вгору по західній гряді Мармолада був облаштований 1903 року, а Посснекерська Тропа вгору Піц Селва у гірському масиві Селла була завершена перед Першою Світовою ВійноюFrass/Hofler/Werner: Via Ferrata Scrambles in the Dolomites. Trans. Cecil Davis Cicerone Press 1982 ISBN 0902 363 28X.

Перша Світова Війна: Доломіти

Доломітові Альпи до 1914 року входили до Австро-Угорської Імперії, а під час війни Австрія була частиною Центральних держав. 1915 року Італія приєдналася до альянсу Британії, Франції та Росії та оголосила війну Центральним державам. Значна кількість австрійських військ на той час перебувала в Росії, а тому Австрія негайно відійшла до захисної лінії у Доломітах і до кінця 1917 року австрійці (за підтримки військ Південної Німеччини) запекло воювали з італійцями у горах Доломітів, і не лише один проти одного, а й з важкими природними умовами. Обидві сторони намагалися отримати контроль над вершинами для облаштування спостережних постів та вогневих точок. Для того, щоб допомогти військам пересуватися на великих висотах у складних умовах обривчастих гір, до скель були прикріплені постійні мотузки та драбини. Також були намагання створити та контролювати тунелі під вершинами, щоб здійснювати напади через них. І до сьогодні поруч з віа феррата в цих горах можна побачити окопи, траншеї та інші свідчення Першої Світової Війни. На 5 Торрі облаштовано великий військовий музей на відкритому повітрі, так само як і довкола Лагацуої (), де точилися запеклі бої. Ця мережа військових віа феррата була дбайливо реставрована у останній третині 20-го сторіччя: сталевий кабель замінив мотузки, залізні драбини та металеві сходинки, закріплені у скелі, замінили ненадійні дерев'яні, які використовувались військами. Цими маршрутами зараз опікується Club Alpino Italiano (CAI; Італійський Альпійський Клуб).

Віа делле Боккетте: класична віа феррата

У 1930-ті роки, Societa Alpinistica Trentina (SAT) разом з CAI розпочали процес скорочення та покращення доступу до популярних скелелазних маршрутів у Брентських Доломітах шляхом встановлення штучних допоміжних засобів та захисту. Таким чином були поєднані природні маршрути по скелях і почався розвиток системи маршрутів, робота, яка продовжилась після Другої світової війни. Віа делле Боккетте була відкрита гірськими туристами і поступово отримала репутацію класичної віа ферратанаприклад у Волта Ансворта «Classic Walks of the World», 1985, Oxford Illustrated Press ISBN 0 946609 14 4. При розробці цієї віа феррата дотримувались певної етики — мінімальна кількість скелелазних допоміжних засобів і маршрут не доходить до жодної вершини, — підхід, якого не завжди дотримуються сучасні віа феррата. Таким чином віа делле Боккете допомогла поширенню ідеї віа феррата як самостійного виду туризму, а не лише засобу для досягнення вершин.

Сучасний розвиток

Популярність віа феррата продовжувала зростати. У 1970-80-ті роки розвиток відбувався переважно на традиційних територіях (Доломітах та Північних Вапнякових Альпах), а нові маршрути переважно розроблялись спільнотою скелелазів, часто з активним залученням відповідних Альпійських Клубів. У 1990-ті та 2000-ті роки розвиток став більш комерційним з залученням більшої кількості організацій — віа феррата почали сприймати як корисний спосіб збільшити туризм та кількість атракціонів, доступних для відвідувачів, і, крім Альпійських клубів, їх почали створювати місцеві спільноти, організації дозвілля, оператори канатних доріг, гірських прихистків та інші. Поступово вони почали поширюватись за межі традиційних територій на решту Альп та на інші гірські регіони. Перші віа феррата у Франції були створені 1988 року, а до 2003 року їх було вже більше 100Chavy, Jocelyn: Via Ferrata — a complete guide to France; pub. Cordee 2004 ISBN 1 871890 97 7.

Хоча продовжували створювати високогірні віа феррата, сучасний етап розвитку породив і більш «спортивні» маршрути, часто ближчі до дна долин і більш складні, з надзвичайно крутими секціями, які потребують значної фізичної сили. Також були створені нетрадиційні маршрути — поруч з водоспадами або у каньйонах, чи з використанням підвісних мостів або спуском на тросі, з метою збільшення привабливості для відвідувачів. Поступово проходження віа феррата стало окремим видом гірського туризму, з власною системою складності, спорядженнями, путівниками та ентузіастами.

Складність Існують різні системи визначення складності віа феррата, більшість з яких базується на складності найважчого відрізку і використовує 5-6-рівневу шкалу. Так, Сміт та Флетчер у «Via Ferratas of the Italian Dolomites» використовують шкалу від 1 до 5. Путівники Курта Шалля (, серія «Klettersteig-Atlas») переважно використовують 5-рівневу шкалу від A до E, хоча в найновіших використовується також і рівень F та проміжні рівні (напр. C/D). Авторитетна вебсторінка www.klettersteig.de використовує шкалу від 1 до 6, яка заснована на шкалі Шалля. У Франції використовуються 6 класичних альпійських рівнів: F — Facile (легко); PD — Peu Difficile (не надто складно); AD — Assez Difficile (досить важко); D- Difficile (важко); TD — Très Difficile (дуже важко); ED — Extrêmement Difficile (надзвичайно важко), хоча рівні для віа феррата не мають нічого спільного з їх альпійськими відповідниками.

У таблиці наведено орієнтовна 5-рівнева система, але слід користуватися поясненнями, наведеними у відповідному путівникуАдаптовано з Kurt Schall: Klettersteig Atlas Austria A легко Прямий, але досить відкритий маршрут. Вдосталь допоміжних засобів для скелелазіння, можливі короткі драбини. Швидше ускладнений гірський пішохідний маршрут, а не скелелазіння. Основними вимогами є впевнені голова та ноги, тобто здатність пересуватися по нерівних поверхнях без втрати рівноваги та запаморочень від висоти. B досить складно Деяка частина крутого рельєфу, менші точки опори для ніг, але присутні допоміжні засоби для скелелазіння. Можливі довші драбини. По суті захищені, але відкриті ділянки для скрамблінгу. Деяке використання рук як опори. C складно Круті або дуже круті скелі, вдосталь допоміжних засобів для скелелазіння, можливі довгі драбини (або навіть короткі нависаючі відрізки). Необхідний хороший загальний фізичний стан та сильні руки. D дуже складно Дуже круті або вертикальні скелі, можливі короткі або добре облаштовані захисними засобами нависаючі відрізки, переважно дуже відкриті. Деякі допоміжні засоби для скелелазіння, але часто лише сталевий трос. Вимагаються сильні руки та долоні. E надзвичайно складно Вертикальні або нависаючі (з негативним ухилом) скелі; постійно відкриті; дуже маленькі опори для ніг або підйом за рахунок тертя, відсутність інших допоміжних засобів крім тросу. Вимагаються сильні руки та долоні. Легші секції можуть бути взагалі без захисту.

Спільним моментом критики для всіх цих систем є ігнорування ними складності та тривалості перешкод, оскільки довгий високогірний маршрут з тривалими переходами класу D дуже сильно відрізняється від короткого маршруту по долині також класу D, але лише з однією короткою складною секцією. Для нівелювання цього, часто зазначаються додаткові класи складності маршруту — наприклад, путівнику Курта Шалля використовують 5-рівневу прикметникову шкалу, а Сміт та Флетчер — трирівневу шкалу A-C. Крім того, більшість путівників також наводить додаткову інформацію щодо маршруту — довжину, максимальну висоту, або навіть клас захисту спорядження.

Безпека та обладнання

Підґрунтя