Північний Калімантан () — провінція Індонезії, розташована на острові Калімантан і низці невеликих суміжних островів. Населення, за офіційними даними 2015 року, становить 641 936 осіб. Площа — 77 382,78 км².

Створена в жовтні 2012 року за рахунок виділення частини території зі складу провінції Східний Калімантан, вона є, за станом на кінець 2017 року, наймолодшою провінцією Індонезії. В її складі — 4 округи і 1 міський муніципалітет. Адміністративний центр — місто Танджунґселор (), найбільший економічний і інфраструктурний центр — Таракан ().

Етноконфесійних склад населення дуже різноманітний. Основну його частину становлять представники різних даякських народів, банджари і сулу. Відносна більшість населення — мусульмани-суніти, однак є й досить численні громади християн, як католиків, так і протестантів.

Західна частина провінції переважно гориста, східна — рівнинна. Значна частина території покрита джунглями, є безліч річок. Природа провінції відрізняється великою різноманітністю, зустрічаються представники багатьох рідкісних біологічних видів. Тут знаходиться один з найбільших національних парків Південно-Східної Азії — .

Основними галузями місцевої економіки є нафто- і газовидобуток, нафтопереробка, лісова промисловість і рибальство. На острові Таракан є міжнародний аеропорт.

Історія

Доколоніальна і колоніальна доби Історично територія провінції була зоною розселення даякських народностей і малайців, причому останні здавна мали значний культурний вплив на перших. Процес місцевих даяків став найважливішим чинником етногенезу таких етногруп, як мурути і . У деяких інших випадках він призводив до того, що малайці займали місце спадкової племінної верхівки у спільнотах, що залишалися в цілому даякськими. До початку першого тисячоліття нашої ери соціальна структура деяких з місцевих етнічних спільнот була вже досить складною, що дає підставу деяким індонезійським дослідникам говорити про утворення тут за цих часів інститутів державності. Так, в індонезійській історіографії існує точка зору, відповідно до якої першу державу на землях нинішнього Північного Калімантану було створено 1076 року тідунґами. Разом з тим брак достовірних відомостей про це утворення, осередок якого спочатку знаходився, очевидно, на острові Таракан, а пізніше перемістився на Калімантан, залишає місце для сумнівів щодо того, чи було воно дійсно повноцінною державою, або ж чи було — принаймні на ранньому етапі — якимось додержавним племінним об'єднанням.

Першим напевно відомим державним утворенням у теперішніх границях провінції було князівство Бера́у (), засноване 1377 року на узбережжі моря Сулавесі. З XVI століття у суперництво за ці землі вступили три впливові суміжні султанати: південнокалімантанський Банджармасін і розташовані на північно-східній частині острова Сулу і Бруней — в різні періоди вони розширювали свої володіння за рахунок земель нинішнього Північного Калімантану або підкоряли місцеві державні утворення своєму впливу. Так, Берау згодом виявився у васальній залежності від султанів Банджармасіну, а відколовся від нього 1731 року султанат був у короткі строки підпорядкований правителями Сулу.

У першій половині XVIII століття почалося освоєння прилеглих територій Калімантану нідерландськими колонізаторами. Основні зусилля Нідерландської Ост-Індійської компанії (НОІК) були спрямовані на підпорядкування Банджармасін, який в той період знаходився на піку своєї могутності і, на відміну від багатьох інших держав цієї частини Малайського архіпелагу, відмовлявся від співпраці з європейцями на їхніх умовах. 1787 року в обмін на допомогу голландців в боротьбі з претендентами на престол банджармасінський султан змушений був визнати себе васалом НОІК. Серед володінь султана, які фігурували у відповідній нерівноправній угоді, були Берау і Булунґан.

Нідерландці приступили до створення опорних точок на підвладних Банджармасіну землях, проте вже 1797 року були змушені залишити їх через конфлікт з місцевим населенням. Відновити свою присутність в цій частині Калімантану їм вдалося лише 1826 року, після укладення угоди про протекторат Гааги над Банджармасіном: до тієї миті НОІК вже не існувала, і колонізація Ост-Індії здійснювалася безпосередньо урядом НідерландівНідерландська Ост-Індійська компанія оголосила про банкрутство 1796 року і була офіційно ліквідована 1800 року після того, як нідерландський уряд прийняв на себе усі її угоди, борги і зобов'язання..

До прискореного закріплення позицій на східнокалімантанському узбережжі нідерландців підштовхнула британська колоніальна експансія у суміжних районах острова: в кінці 1830-их років Джеймс Брук приступив до підкорення Саравака, а 1844 року інший британський авантюрист Джеймс Ерскін Мюррей () здійснив експедицію у султанат Кутай. До 1850 року Гаазі вдалося укласти угоди про протекторат з усіма державними утвореннями, які перебували у східній частині нинішнього індонезійського Калімантану, зокрема з тими, які повністю або частково розташовувалися на території провінції Північний Калімантан: султанатами Булунґан, і — останні два утворилися в 1810-ті роки внаслідок розколу Берау. Проте, дійсна нідерландська присутність на цих територіях ще довгий час була досить незначною, що дозволяло сусіднім феодальним утворенням надавати відчутний вплив принаймні на частину з них. Так, Булунґан зберігав залежність від султанату Сулу до 1878 року, коли було підписано іспано-британську угоду про розмежування колоніальних володінь у Південно-Східній Азії. Остаточне встановлення фактичного контролю нідерландців над внутрішніми районами провінції відноситься до 1900-их років — періоду, коли володіння Нідерландської Ост-Індії були поширені на всі території сучасної Індонезії, а делімітацію кордонів колоніальних володінь Нідерландів і Великої Британії на північному сході Калімантану було завершено тільки 1915 року. До цього ж часу відноситься відкриття і початок розробки нафтових родовищ у північно-східній частині нинішньої провінції, зокрема, на острові Таракан, які за короткий час стали одним з найважливішим джерел нафти в колонії.

Період японської окупації, входження до складу Індонезії Під час Другої світової війни ця територія опинилася першим районом нідерландських ост-індійських володінь, у які ввергнулися війська Японії, — це було пов'язано із зацікавленістю Токіо в якнайшвидшому опануванні тутешніми нафтопромислами. Битва за острів Таракан, яка відбулася 10–11 січня 1942 року, стала першою і однією з найзапекліших зіткнень операції в Нідерландській Ост-Індії. Гарнізон Королівської нідерландської ост-індійської армії проігнорував японський ультиматум з вимогами здачі нафтовидобувної інфраструктури в непошкодженому вигляді і капітулював тільки після знищення значної її частини — внаслідок усі полонені були страчені. До лютого 1942 року вся територія нинішньої провінції контролювалася японцями. Пізніше її, як і більшу частину території центральної та східної Індонезії, було віднесено до зони окупації 2-го флоту Японії.

Японцям вдалося досить швидко відновити, а потім й істотно розвинути нафтовидобувні потужності Таракану: якщо 1941 року, при нідерландцях, обсяг щомісячного видобутку становив близько 80 тисяч барелів, то до початку 1944 року він був доведений до 350 тисяч барелів. На острові було дислоковано велико гарнізон, постачання якого харчами викликало масовий голод серед місцевого населення. Сюди, а також на деякі інші території, що входять наразі до складу Північного Калімантану, з Яви перекидалися ромуся для робіт на нафтопромислах і будівництві оборонних споруд, а також жінки для організації «станцій втіхи».

1945 року ця частина Калімантану знову ж стала першою з частин острова, звільнених від японської окупації у ході військової кампанії, що почалася в травні 1945 року. Осереддям найзапекліших боїв знову став Таракан: організований опір японців австрало-нідерландським силам тривав більше шести тижнів.

Австралійські війська перебували на території Північного Калімантану протягом півроку після завершення бойових дій. До початку 1946 року тут було відновлено структури нідерландської колоніальної адміністрації. Незабаром ці землі було включено до складу створеного за підтримки Нідерландів маріонеткової квазі-незалежної держави Східний Калімантан (), яка в листопаді 1949 увійшла до складу Сполучених Штатів Індонезії () — федеративного утворення, що володіло державним суверенітетом в особливій унії з Нідерландами. Існування держави Східний Калімантан виявилося нетривалим — в квітні 1950 року вона увійшла до складу Республіки Індонезії.

У складі Індонезії

Спочатку ця територія входила до складу , що охоплювала всю індонезійську частину острова, а після розділу останньої 1956 року увійшла до складу провінції Східний Калімантан. Примітно, що наявні тут султанати Самбаліунґ, Ґунунґ-Табур і Булунґан деякий час продовжували формально існувати у статусі автономних територіальних одиниць у складі провінції, хоча повноваження їхніх правителів були значно урізані. Перші два були офіційно ліквідовані в 1950-ті роки, Булунґан же припинив існування 1964 року після загибелі усієї султанської сім'ї від рук ліворадикальних екстремістів.

Плани з виділення північної частині Східного Калімантану в окрему провінцію стали озвучуватися в 2000-ні роки в контексті курсу на децентралізацію державної влади та розукрупнення адміністративно-територіального поділу країни. Практичне опрацювання питання почалося 2011 року. У міністерстві внутрішніх справ Індонезії та профільної комісії Ради народних представників (РНП)Друга комісія РНП, до відання котрої належать внутрішні справи, регіональна автономія, державний апарат і аграрні питання. такий захід мотивувався необхідністю поліпшення адміністративного, поліцейського і митного контролю над цими районами, а також прискорення їхнього соціально-економічного та інфраструктурного розвитку. Особливо наголошувався прикордонний чинник. Так, за заявою голови згаданої комісії РНП Аґуна Ґунанджара (), виділення північній частині Східного Калімантан в окрему провінцію покликане зміцнити суверенітет Індонезії над прикордонними з Малайзією районами і запобігти виникненню територіальних сперечань, подібних суперечці про приналежність островів Сіпадан і Ліґітан, вирішене 2002 року Міжнародним судом ООН на користь Малайзії.

25 жовтня 2012 року Рада народних представників у ході пленарного засідання схвалила законопроєкт про утворення провінції Північний Калімантан. 16 листопада 2012 року відповідний закон вступив у чинність після його підписання президентом країни Сусіло Бамбанґом Юдхойоно під офіційною назвою «Закон № 20 від 2012 року про утворення провінції Північний Калімантан».

Фізико-географічна характеристика

Географічне положення і рельєф Провінція розташовується у північно-східній частині індонезійської території острова Калімантан, виходить до моря Сулавесі. На півночі і заході межує з територією Східної Малайзії (північна ділянка кордону припадає на штат Сабах, західний — на штат Саравак), на півдні — з індонезійською провінцією Східний Калімантан. Загальна протяжність ділянки державного кордону, що припадає на провінцію, становить 1038 км. Кілька її невеликих відрізків станом на 2016 рік залишаються предметом спору між Індонезією і Малайзією.

Маючи площу 75 467,70 км², займає за цим показником 8 місце з 34 провінцій Індонезії і становить 3,95% території країни.

Східна частина провінції переважно рівнинна, західна — гориста: тут знаходяться значні частини гірських хребтів і . Середня висота території Північного Калімантану над рівнем моря — 56 метрів. Висота найвищої гірської вершини — Бату-Джумак (), що знаходиться в південній частині провінції, — становить 2250 метрів.

Північнокалімантанська ділянка узбережжя моря Сулавесі сильно порізана. До складу провінції входить безліч невеличких островів, розташованих в річкових дельтах і в морі біля узбережжя Калімантану. Найзначніші за площею острови — , Таракан, , а також Себатік, північна частина якого належить Малайзії.

Клімат