Ілюзія інтроспективи () — це когнітивне упередження, при якому люди неправильно думають, що мають пряме розуміння витоків власних ментальних станів, а інтроспекції інших вважають ненадійними. У певних ситуаціях ця ілюзія спричиняє надання людиною впевнених, але хибних, пояснень власної поведінки (має назву «причинні теорії») або неправильних прогнозів своїх майбутніх ментальних станів.

Ілюзію досліджували у психологічних експериментах, і вона вважається підґрунтям упереджень, пов'язаних з порівнянням себе з іншими. За результатами експериментів були висловлені припущення, що замість надання прямого доступу до процесів, які лежать в основі ментальних станів, інтроспекція є процесом побудови та висновків, схожим на те, як люди роблять висновки про ментальні стани інших з їх поведінки.

Коли людина помилково вважає ненадійну інтроспекцію справжнім знанням себе, вона може впасти в ілюзію зверхності над іншими людьми, наприклад, коли кожна людина в групі вважає себе менш упередженою і менш конформістською, ніж інші члени групи. Навіть коли учасникам експерименту надавали дуже детальні звіти про інтроспекції інших, вони все одно вважали такі інтроспекції ненадійними, а власні — надійними. Хоча ілюзія інтроспекції підтверджена психологічними дослідженнями, наявні свідчення не достатні для визначення, наскільки інстроспекція надійна у повсякденному житті. 

Коригування цього упередження ймовірно можливо через надання інформації про нього та його підсвідому природу.

Компоненти Фразу «ілюзія інстроспекції» вперше використала Емілі Пронін. Вона ж зазначила, що ілюзія має чотири компоненти: Люди надають сильну вагу інстроспективним свідченням при оцінці себе. При оцінці інших, вони такої ваги не надають. Люди відкидають власну поведінку при оцінці себе (але не інших). Власні інстроспекції мають більшу вагу, ніж інстроспекції інших. Не лише тому, що в них не має доступу до інтроспекцій інших; люди вважають надійними лише власні інтроспекції.

Ненадійність інтроспекції Праця 1977 року психологів Річарда Нісбета та Тімоті Вілсона оскаржила прямоту та надійність інтроспекції та стала одною з найбільш цитованих у науці свідомості. Вони повідомили про експерименти, в яких учасники усно розповідали, чому вони надають чомусь перевагу або як вони дійшли певної думки. На основі цих експериментів та наявних досліджень атрибуції, психологи дійшли висновку, що звіти про ментальні процеси є хибними, і написали, що учасники «не мали або мали дуже мало інтроспективного доступу до когнітивних процесів вищого порядку». Вони розрізнили ментальні змісти (напр. відчуття) та ментальні процеси, та доводили, що інтроспекція надає доступ до змістів, але процеси лишаються прихованими.

Хоча після публікації Нісбета та Вілсона, відбувались інші експерименти, складнощі у тестуванні гіпотези інтроспективного доступу означали, що дослідження питання перебувало у стані стагнації. Огляд публікації до десятої річниці її друку викликав декілька заперечень, які ставили під сумнів використану авторами ідею «процесу» та доводили, що важко виконати недвозначне тестування інтроспективного доступу.

При модифікації теорії 2002 року, Вільсон визнав, що його висновки 1977 року були занадто різкими, і натомість використав теорію, що адаптивне підсвідоме виконує значну частину повсякденних завдань зі сприйняття та поведінки. Коли людей просять звітувати про їх ментальні процеси, то вони не мають доступу до цієї підсвідомої діяльності, але замість того, щоб визнати свою нестачу інформації, вони створюють конфабуляції у вигляді схожих на правду пояснень і «здаються несвідомими своєї несвідомості».

Ідея, що люди можуть помилятись щодо свого внутрішнього функціонування, застосовується елімінативними матеріалістами. Ці філософи припускають, що деякі поняття, включаючи такі як «переконання» чи «біль», по мірі розвитку науки виявляться чимсь зовсім іншим, ніж пересічно очікується.

Хибні здогадки, які люди отримують при намаганні пояснити їх процес розмірковування, отримали назву «причинні теорії». Причинні теорії, які надаються після певної дії, часто слугують виключно виправданню поведінки цієї людини з метою зменшення когнітивного дисонансу. Тобто людина може, навіть при намаганні надати пояснення, не помітити справжні причини її поведінки. У результаті отримується пояснення, переважно призначення для покращення почуттів цієї людини. Прикладом може бути чоловік-гомофоб, який нападає на геїв через те, що його самого приваблюють чоловіки, але він не зізнається в цьому собі самому, стверджуючи натомість, що його упередження походить з того, що гомосексуальність є неприродною.

Дослідження, проведене філософом Еріком Швітцгебелем та психологом Расселом Т.Хертбертом, мало на меті виміряти рівень інтроспективної точності шляхом отримання звітів про інтроспекції однієї і тієї ж людини під псевдонімом «Мелані». Мелані видали прилад, який міг подати сигнал у будь-який момент, а коли сигнал прозвучав, вона мала занотувати, що вона в той момент відчувала та думала. Після аналізу звітів у авторів була змішана думка щодо їх результату, правильної інтерпретації тверджень Мелані та її інтроспективної точності. Навіть після довгої дискусії автори дотримувались різної думки в післямові книги — Швітцгебель був песимістичниа, а Хертберт — оптимістичний щодо надійності інтроспекції .

Фактори точності Нісбет та Вілсон висловили припущення для декілька факторів, які на їх думку роблять вклад у точність інтроспективних само-звітів про когнітивні процеси: Доступність: стимули, які є дуже помітними (або через нещодавність або через високу значимість) з більшою ймовірністю будуть пригадані та розглянуті як причина реакції. Достовірність: те, чи вважає людина стимул достатньо ймовірною причиною, визначає його вплив на її звіт про стимул. Віддаленість у часі: чим більша віддаленість події у часі, тим менш доступна інформація і важче її правильно пригадати. Механіка суджень: люди не бачать впливу на них факторів суджень (напр., ефекту позиції), що веде до неточності у самозвітуванні. Контекст: фокус на контексті об'єкта відволікає від оцінки такого об'єкта та може привести людину до хибного переконання, що їх думки про об'єкт представлені контекстом. Відсутність події: Відсутність події за природою менш помітна та менш доступна, чим подія, тому відсутність подій має малий вплив на звітування. Невербальна поведінка: хоча люди отримують значну кількість інформації про інших з невербальних підказок, вербальна природа передачі інформації та складність переведення невербальної поведінки у вербальну форму веде до нижчої частоти звітування про таку поведінку. Невідповідність між величинами причини та наслідку: Оскільки природним є припустити, що причина певного розміру веде до наслідку схожого розміру, рідко встановлюються зв'язки між причинами та наслідками різних величин.

Несвідомість помилки Нісбет та Вілсон запропонували декілька гіпотез на пояснення несвідомості людей їх неточності в інтроспекції: плутанина між змістом та процесом: люди як правило не мають доступу до точного процесу, яким вони дійшли результату, але можуть пригадати крок безпосередньо перед результатом. Однак за природою цей крок все одно зміст, а не процес. Плутанина між цими дискретними формами змушує людей вірити, що вони розуміють свої процеси суджень. (Нісбет та Вілсон були піддані критиці через те, що не дали чітких визначень відмінностей між ментальним змістом та ментальними процесами.) Знання про попередні ідіосинкразійні реакції на стимули: Переконання людини, що вона ненормально реагує на стимули, що є непередбачуваним з точки зору зовнішнього спостерігача, начебто підтримує справжню інтроспективну здатність. Однак ці спостережувані коваріації насправді можуть бути хибними, а дійсно ненормальні коваріації є рідкісними. Відмінності у причинних теоріях між субкультурами: Притаманні відмінності між субкультурами можуть вести до різних причинних теорій для будь-якого стимулу. Тому зовнішній спостерігач не матиме такої здатності побачити справжню причину, як носій субкультури, і останньому буде здаватися, що він краще розуміє процес суджень, ніж інший. Знання уваги та наміру: Людина може свідомо знати, що вона не звертала уваги на певний стимул або не мала певного наміру. Знов, як внутрішнє знання, якого не матиме зовнішній спостерігач, це здається індикатором справжньої здатності до інтроспективи. Однак автори зазначали, що таке знання може навести людину на хибну думку, якщо його вплив не був настільки великий, які вони вважають. Недостатній фідбек: За своєю природою, інтроспекцію важко спростувати у повсякденному житті, в якому не існує для неї тестів, а люди переважно не ставлять під сумнів інтроспекції іншої людини. Більш того, коли причинна теорія якоїсь людини здається спростованою, вона легко надає альтернативні обґрунтування, чому їх докази «насправді» зовсім не є спростованими. Мотиваційні причини: Прирівнювання здатності людини до розуміння її власних розмірковувань еквівалентом здатності зовнішнього спостерігача до того ж (аналог: «він бачить мене наскрізь») лякає і є загрозою до власного его та відчуття контролю. Тому людям не подобається думати в такому напрямку, натомість вони дотримуються переконання, що мають здатність до інтроспекції.

Сліпота вибору Натхненні працею Нісбета та Вілсона, Петер Йохансон з колегами досліджували за допомогою нової техніки розуміння учасників їх власних схильностей. Учасникам показували дві фотографії людей та питали, яка людина здається їм більш привабливою. Їм дозволяли уважніше роздивитися «обрану» фотографію та просили усно пояснити їх вибір. Однак, у деяких випадках експериментатор непомінтно підміняв обрану фотографію іншого за допомогою трюка. Більшість учасників не помітила підміни, тобто того, що фото, яке вони уважно роздивляються, не є тим, яке вони обрали лише декілька секунд тому. Багато учасників вигадували пояснення своєї схильності. Наприклад, чоловік міг сказати «мені сподобалась ця, оскільки я надаю перевагу блондинкам», хоча до підміни він вказав на темноволосу жінку. Це є конфабуляціями (вигадками), оскільки вони пояснювали вибір, який не робили . Значна частина учасників, які не помітили підміну, контрастує з 84 % учасників, які у інтерв'ю після теста сказали, що вони б помітили підміну прямо під їх носом, якщо така б гіпотетично була.

Дослідники для такої нездатності помітити невідповідності між зробленим вибором та тим, що описувалось, запропонували термін «сліпота вибору».

Експеримент у розвиток цієї теми включав покупців у супермаркеті, яким пропонували спробувати два види джему, а потім усно описати їх вибір, продовжуючи куштувати з «обраного» горщика. Горщики були обладнані таким чином, що при поясненні вибору людина куштувала той джем, який вона відкинула. Схожий експеримент також проводився з чаєм. А у ще одному варіанті учасники обирали між двома об'єктами на слайдах PowerPoint, а потім пояснювали свій вибір в той час як зображення обраного об'єкту було змінено .

Дослідження Пола Іствіка та Елі Фінкель з Північно-Західного університету, США, також не підтвердило ідею, що учасники мають пряме інтроспективне усвідомлення того, що їх приваблює в інших людях. Вони досліджували звіти учасників — чоловіків та жінок — про те, що їм здається привабливим. Чоловіки типово писали, що критичною є фізична привабливість, а для жінок найбільш важливим був високий потенціал до заробітку. Але ці суб'єктивні звіти не передбачили їх фактичний вибір у сеансі speed dating або їх поведінку на побаченнях при перевірці протягом наступного місяця.

Узгоджуючись зі сліпотою вибору, Хенкель та Мазер також виявили, що людей легко переконати хибними нагадуваннями, що вони обрали у минулому інший варіант, ніж той, який вони обрали насправді, і що люди демонструють більше упередження підтримки здійсненого вибору у пам'яті для будь-якого варіанту, який вони вірять, що обрали.

Критика