Операція «Міхаель» () (21 березня — 5 квітня 1918) — перша стадія масштабної, так званої «Весняної» наступальної операції німецької армії проти військ союзників на Західному фронті наприкінці Першої світової війни. У найбільшій битві Першої світової війни брало участь 90 німецьких, 46 британських та 40 французьких дивізій.
За задумом операції «Міхаель» напрямок головного удару припадав на стик союзних військ, де потужним ударом німці намагалися прорватися крізь оборонні лінії союзників, обійти британські війська, які тримали фронт від річки Сомми до Ла-Маншу та перемогти британську армію. Після того, як це буде досягнуто, німці розраховували на те, що французи без своїх головних союзників погодяться на перемир'я.
Загальна ситуація на Західному фронті 11 листопада 1917 року у окупованому німцями бельгійському місті Монс відбулась нарада начальників штабів груп армій Західного фронту, де вищим військовим керівництвом обговорювалися плани на зимово-весняну кампанію 1918 року. Підбадьорені успішним розгромом російської армії на Східному фронті, німці щиро сподівалися на успіх замисленої наступальної операції, на яку покладалися великі надії — що вона стане остаточною та переможною в усій Великій війні.
На обговорюванні розглядалися два варіанти майбутньої операції. Перший варіант запропонував начальник штабу групи армій кронпринца Вільгельма оберст Шуленбург. За його задумом кайзерівська армія мусила завдати головного удару проти французів у районі Вердена, та в разі успіху, німецька армія могла захопити важливий укріплений район і скоротити лінію фронту. Однак, за попереднім досвідом було відомо, що опанування Вердену обійдеться в колосальну ціну — французька армія продемонструвала свою готовність битися до останнього солдата.
Другий варіант кампанії пропонував начальник штабу групи армій кронпринца Рупрехта генерал Кулем, який наполягав на проведенні наступальної операції у Фландрії в районі Армантьєра та Іпра з метою розгрому британських військ фельдмаршала Дугласа Гейґа та виходу до Ла-Маншу. Британський експедиційний корпус на думку німецького командування був виснажений попередніми битвами 1917 року за Аррас, Месену, Пашендейле та Камбре, й не мав достатніх резервів для ведення оборони. У разі ж успішного проведення наступу, остаточно знищивши британців та опанувавши морські порти поздовж французького узбережжя Кале, Дюнкерк та Булонь, через які йшли основні потоки поповнень, німці вибивали з війни одного з ключових гравців на Європейському театрі війни.
«Якщо ми прорвемось до берега каналу, — писав Гінденбург, — то ми безпосередньо зачепимо життєвий нерв Англії. Ми не тільки отримаємо можливість заважати підвозу морем, а й зможемо звідсіля обстрілювати південний англійський берег нашими далекобійними гарматами».
Роздивившись обидва варіанти, вище керівництво вирішило не поспішати з висновком, тому остаточне рішення щодо напрямку головного удару на цій нараді прийнято не було. Тільки 24 січня 1918 року, після інспекційної поїздки генерала Людендорфа по фронту та вивчення реального стану справ на ділянках 4-ї, 6-ї, 2-ї, 18-ї та 7-ї армій, він вирішив завдати головного удару силами 17-ї, 2-ї та 18-ї польових армій на ділянці між Краузеттом та Ла-Фером, саме у стику між французькою та британською арміями.
Завдяки краху не без участі німців Російської імперії та підписанню Берестейського миру, німецька армія практично позбавилась необхідності вести війну на два фронти та ведення масштабних бойових дій на сході, й до середини лютого 1918 року генерал Людендорф перекинув з Росії на Західний фронт близько 50 піхотних дивізій.
Ситуація на фронті на початок 1918 року Ліквідація одного з головних противників дозволила військам кайзера створити на полях Франції та Бельгії чисельну перевагу над союзними арміями. Втім, відверто усвідомлюючи, що часу в них обмаль, німці воліли якомога швидше розпочати наступ, щоб розгромити війська Антанти ще до прибуття свіжих американських дивізій в Європу. У свою чергу, союзне командування володіло інформацією про наступ військ противника, що готувався, й відповідно розраховувало вести тільки оборонні дії, маючи за мету виграш часу та виснаження сил ворога.
Німецька стратегія сконцентрувалась у загальному задумі на так званий «Весняний наступ» або «Кайзерівську битву» (), який складався з чотирьох операцій: «Міхаель», «Джорджетт», «Гнейзенау» та «Блюхер-Йорк».
Хоча англійська розвідка мала достатньо доказів про підготовку противником великого наступу, проте, ніхто навіть не здогадувався наскільки масштабним він буде. За задумом Людендорфа німецькі війська мали прорвати ворожу оборону, подолати Сомму, а потім повернути на північний захід та відрізати британські лінії комунікацій за Артуа, закупоривши таким чином експедиційний корпус Великої Британії на узбережжі Фландрії. Згодом розраховувалося захопити морські порти й, або змусити британців капітулювати, або знищити їх.
На 21 березня війська кайзера зосередили на Західному фронті 192 дивізії з 241, що була у складі збройних сил. 110 з них перебували на передовій, зокрема 50 стояли на лінії зіткнення з британськими військами. Ще 67 дивізій знаходилось в оперативному резерві, з них 31 — у секторі, що протистояв британцям.
Взимку 1917—1918 року, удосконалюючи свої оборонні рубежі, фортифікаційні споруди, зміцнюючи слабкі місця в обороні, британська армія намагалася закріпитися на займаних позиціях. Однак, у цілому в обороні ще зіяли проріхи та прогалини з поодинокими опорними пунктами, не зв'язаними в єдину оборонну систему. Керівництво армією вживало заходів щодо нарощування тризонної системи в глибину, втім темпи та ефективність робот потребували покращення. На березень 1918 року, на багатьох напрямках і особливо в тиловій зоні тривали поквапливі роботи.
Більш того, через значні втрати в живій силі, британці були змушені скоротити організаційно-штатну структуру своїх дивізій: замість 12 піхотних батальйонів у них лишалося 9, як це вже раніше було в німецькій та французькій арміях. Проте, і ці заходи не компенсували існуючий брак людей на передовій. У батальйонах другого ешелону часто замість 1000 чоловік особового складу перебувало в строю менше за 500 військовиків.
Тим часом німці, готуючись до вирішального наступу, розвивали тактику дій. Досвід застосування німецьких військ в останніх боях в 1917 році на Східному фронті, в особливості в битві за Ригу, підтвердив сподівання та ефективність дій невеликих за розміром штурмових груп (). Керівний склад Імперської армії Німеччини в операції «Міхаель»Генерал-квартирмейстергенерал від інфантеріїЕ. ЛюдендорфКомандувач групою армій кронпринца Німеччинигенерал від інфантеріїВільгельм, крон-принц НімеччиниКомандувач групою армій кронпринца Рупрехтагенерал-полковникРупрехт БаварськийКомандувач 2-ї арміїгенерал-полковникГ. фон дер МарвицКомандувач 17-ї арміїгенерал-полковникО. фон БеловКомандувач 18-ї арміїгенерал від інфантеріїО. фон Гут'єрКомандувач 7-ї арміїгенерал від інфантеріїМ. фон Боен
Зібрані з найкращих та спеціально підготовлених солдатів, штурмові групи застосовували тактику інфільтрації, діючи малими ударними групами на напрямках головного удару. Використовуючи проміжки та проломи в бойових порядках ворога, що завдавалися артилерією, «штурмтруппен» попросту обминали осередки оборони, опорні пункти та фортифікаційні споруди, не втягуючись у виснажливі бої й стрімко просувались вперед, вносячи рейвах у лави супротивника. Відповідно ворожі війська опинялися самотніми, без зв'язку та можливості взаємодіяти із сусідами перед вибором, або триматися до останнього, або кидати займані позиції та рубежі й похапки відступати.
У тактиці застосування німецької артилерії також йшли суттєві зміни. Якщо раніше цій рід військ зосереджувався на монотонному, методичному та повільному за результатами бомбардуванні цілей, систем інженерних загороджень, ходів сполучень, то зараз Людендорф наполягав на зосередженні максимальної кількості гармат та гаубиць на невеликому просторі з метою ураганного знищення артилерійських і кулеметних позицій, штабів, вузлів зв'язку та інших комунікаційних центрів противника. Практика застосування артилерії поділялася на три основні фази: спочатку вівся нетривалий за часом зосереджений вогонь по елементах системи управління: штабах, пунктах спостереження тощо. На другому етапі вогонь перенацілювався на контрбатарейну боротьбу з артилерійськими підрозділами противника, й нарешті — уся міць обрушувалась на передній край оборони на ділянці прориву. Масований вогонь тривав декілька годин, доки піхота не переходила в наступ. Піхотним підрозділам на відстані 200—400 м передував вогневий вал, який міг прискорюватися або затримуватися за сигналом загальновійськових командирів.
Дивізії кайзерівської армії, що йшли в три ешелони у смузі прориву, з повітря прикривали літаки штурмової авіації, які групами по 6-20 літаків з висоти 50-100 м завдавали ударів по противнику, його артилерії та кулеметних гніздах, всіляко сприяючи просуванню вперед.
Перевагою нових методів комбінованого застосування артилерії й авіації при прориві оборонних позицій ворога було те, що досягалась раптовість атаки піхоти та її стрімкість, яка мала великі шанси на успіх.
Прорив здійснювався шляхом зосередження на ділянці фронту потужних сил та засобів і досягався методичністю вогневої підготовки, раптовістю, швидкістю, силою ударів і великою глибиною проникнення в оборону противника. Сила першого удару, котру забезпечувала підтримка потужної кількості артилерії (до 100 гармат на 1 км фронту) й мінометів, мусила приголомшити та деморалізувати противника.
Усі дивізії, які призначалися для наступу, з початку 1918 року були відведені у тил, де у відповідності до нової тактики дій пройшли тритижневу підготовку. Головною метою навчань було відпрацювання порядку руху піхотних підрозділів за вогневим валом, подолання перешкод на полі бою, а також прийоми та способи боротьби з танками ворога, взаємодія з авіацією, артилерією, що супроводжувала піхоту вогнем, інженерними військами та підрозділами зв'язку.
У свою чергу союзники прийняли за основу концепцію еластичної оборони, котра передбачала використання першої позиції в ролі рубежу прикриття, який повинний був, якщо не зламати вал наступаючих військ противника, то щонайменше затримати чи послабити його натиск. Основні зусилля в обороні союзних військ зосереджувалися в тактичній зоні на других та проміжних позиціях оборонних рубежів. Керівний склад союзників у битвіГоловнокомандувач об'єднаними силами союзниківармійський генералФердинанд ФошКомандувач Британського експедиційного корпусуфельдмаршалДуглас ГейґКомандувач 3-ї арміїгенералДжуліан БінгКомандувач 5-ї арміїгенерал-лейтенантГуберт ГофТВО командувача 5-ї арміїгенералГенрі РоулінсонКомандувач 1-ї арміїармійський генералМарі-Ежен ДебеніКомандувач 3-ї арміїдивізійний генералЖорж Гамбер Британці, нарощуючи в глибину свою систему фортифікаційних споруд, поліпшували тактику дій піхотних підрозділів в обороні та удосконалювали бойові порядки. Більшість військ поступово знімалася з передової та відводилася на певну відстань, а лінію фронту утримували чергові сили з патрулів, кулеметників, снайперів та невеликих підрозділів, які відстежували ситуацію. Резерви та другі ешелони концентрувалися в захищених районах та на рубежах, подалі від вогню ворожої артилерії.
Підготовка до операції 10 березня 1918 року генерал Гінденбург затвердив остаточний план стратегічної наступальної операції. За загальним замислом наступ розпочинався зранку 21 березня на напрямку головного удару силами 2-ї та 17-ї армії групи армій кронпринца Рупрехта, допоміжного удару завдавали щойно перекинута зі Східного фронту 18-та армія, прикриваючи лівий фланг ударного угруповання, та 7-ма армії групи армій кронпринца Вільгельма. На фронті завдовжки 69 км між Аррасом, Сен-Кантеном та Ла-Фером кайзерівські війська зосередили 74 піхотні дивізії, 6 600 гармат, 3 500 мінометів та 326 літаків-винищувачів.