Злочинність і правосуддя в середньовічному та ранньомодерному Львові займали помітне місце в суспільному житті містян і служили темою для постійного інтересу обивателів. Як багате торгове місто, Львів привертав увагу не тільки іноземних купців і ремісників, а й злочинців усіх мастей. Однак, злочинний світ середньовічного Львова, який мав свої регіональні особливості, вирізнявся неприязню до невмотивованої жорстокості. Важкі злочини були радше винятком з правил, причому вчиняли їх переважно представники шляхти і приїжджі елементи. Найпоширенішими правопорушеннями були шахрайство, підробка монет і різних товарів, азартні ігри, хуліганство, крадіжки і проституція. Рівень злочинності зростав в періоди війн, економічних криз і політичної нестабільності, які, як правило, супроводжувалися соціальними заворушеннями і падінням моралі.

Львівський магістрат складався з міської ради та міського суду (лави), який займався переважно кримінальними справами. Хоча рада була адміністративним органом, нечіткість законодавства часто призводила до того, що її функції перетиналися з функціями суду. Члени міської ради (райці або консули) здійснювали поліційний нагляд, розподіляли міські землі, здавали в оренду майно міста і його прибуткові сфери діяльності, встановлювали податки, брали в міське право (громадянство) і вирішували суперечки, які не вимагали залучення свідків, а також опікувалися вдовами та сиротами міста. Крім того, бургомістр (або бурмістр) і райці боролися з азартними іграми, стежили за торговцями, щоб ті не обманювали і не обважували покупців, і цінами, аби не наживалися перекупники. Райці не отримували коштів за свою роботу, яка вважалася почесною, разом з тим вони не платили королівських і міських податків за свою нерухомість, були звільнені від низки повинностей і отримували різні подарунки. Львівські бургомістри мали право самостійно вершити суд і вирішувати суперечки, причому навіть у себе вдома, через них подавалися прохання і апеляції до королівської канцелярії.

Злочинність

Законодавство XIV—XVI століть розрізняло злочини, вчинені проти магістрату і церкви (богохульство, єретицтво, чаклунство), проти життя і здоров'я городян (вбивство, розбій, нанесення тілесних ушкоджень), проти суспільної моралі (проституція, содомія, зґвалтування і двоєженство). Найбільш поширеними в середньовічному Львові були майнові злочини (крадіжки, грабежі, шахрайства і неповернення боргів), за якими йшли злочини проти віри. Богохульством священники пояснювали появу голоду, епідемій і венеричних хвороб, суворо караючи винних, аж до спалення на вогні. За статистикою, крадіжками сакральних предметів з храмів промишляли в основному чоловіки, а чаклунством — жінки (знахарство і ворожіння, які не мали негативних наслідків, взагалі не вважалися правопорушеннями).

Щоб бути суб'єктами злочину, особи мали досягнути віку кримінальної відповідальності, який визначався чинними на той час збірниками права. Як правило, діти у віці до 12 років вважалися неповнолітніми, а тому звільнялися від будь-якої відповідальності. Здійснену ними шкоду компенсували батьки або опікуни. Діти, віком від 12 до 14 років, притягалися до відповідальності тільки за умисні злочини, до них застосовували легкі тілесні покарання або сплату штрафу. Часто їх передавали під опіку і виховання близьких родичів. Згідно з магдебурзьким правом повна кримінальна відповідальність наставала з 14 років.

Важкі злочини (вбивства і збройні напади) були порівняно рідкісним явищем у середньовічному Львові. Закони розрізняли вбивство при обороні і випадкове вбивство (або вбивство з необережності). Злочином проти громадського спокою та міської влади вважалося вбивство стражника під час виконання ним своїх обов'язків або вбивство з корисливих мотивів. Непоодинокими були випадки, коли матері через бідність, сором чи страх батьківського покарання або побоювання втратити роботу вбивали своїх новонароджених дітей (переважно це були одружені жінки і дівчата-служниці). Аборт також вважався вбивством. Крім того, злочином вважалася спроба перервати вагітність за допомогою шкідливих продуктів і напоїв та залишення немовляти без нагляду.

Дуже широко в середньовічному праві трактувалося поняття статевих злочинів. Наприклад, під поняттям «содомії» об'єднували онанізм, гомосексуальність, лесбійство, зоофілію, некрофілію, статеві контакти «неприродним шляхом» і статеві контакти християн з нехристиянами. Відповідно до Constitutio Criminalis Carolina, визнаних винними у «содомському гріху» вимагалось спалити на вогнищі. В 1518 році за міжконфесійні статеві відносини у Львові були спалені вдівець-вірменин і неодружена католичка. Подружні зради нерідко закінчувалися судовими процесами, в яких з коханців вимагали компенсацію за моральну шкоду.

У Львові часто крали худобу і коней, з якими в місто приїжджали купці, неодноразовими були дрібні крадіжки, вчинені прислугою в хазяйських будинках. Випадки крадіжок частішали під час епідемій, коли будинки заможних містян залишалися без нагляду. У судових архівах зустрічаються справи про розграбування багатих єврейських могил. Збройні банди наганяли жах на купецькі обози і самотніх мандрівників на дорогах, які вели до Львова, рідше — в передмістях, іноді нападали на приміські села й заміські маєтки шляхти. Існували єврейські банди в Краківському передмісті, чимало злочинних угруповань створювали польська знать або колишні солдати.

Львівський стовп ганьби, що зберігається в «Італійському дворику» палацу Корнякта

+

У середньовічному Львові були доволі поширеними вуличне хуліганство і вбивства в бійках, що здійснювались, як правило, в стані сильного алкогольного сп'яніння. Непоодинокими ставали бійки між слугами різних панів, між міщанами і шляхтою, між солдатами гарнізону та міською вартою, бійки через борги, азартні ігри, жінок. Іноді у них брали участь і священнослужителі. Так, у 1537 році Грета Кохнова та її дочка Малгожата сильно побили ректора львівської кафедральної школи, магістра юриспруденції Яна Тухольчика. Побитий правник зажадав від кривдниць три тисячі угорських злотих у вигляді компенсації, однак завдяки блискучому виступу адвоката Матвія Кашера жінки виграли судовий процес: зневажений Тухольчик залишився ні з чим. У 1578 році на площі Ринок у присутності самого короля Стефана Баторія побилися польний писар Вацлав Вонсович і ротмістр Темрюк. У 1580 році на весіллі Анни Лонцької трапилась бійка між представниками двох відомих і шанованих львівських сімей: Урбан Убальдіні і Павло Єльонек.

В кінці XVI — початку XVII століття криміногенна ситуація у Львові суттєво погіршилася. Місто і передмістя заполонили авантюристи і найманці, які збиралися тут в загони для походів на Московське царство, Волощину і до північних кордонів Османської імперії. Нерідко після гульб найманці здійснювали зґвалтування, розбої і навіть вбивства.

Багато зловживань зустрічалося в прибутковій торгівлі алкоголем. Недобросовісні шинкарі розбавляли і не доливали пиво, мед і вино, деякі купці контрабандою завозили в місто дешеве пиво з передмість і дорогі угорські вина (варити пиво дозволялось виключно в межах міських стін, а перевезення імпортного вина взагалі було монополією магістрату). Багато господарів шинків змішували високоякісні угорські вина з дешевшими сортами з Волощини, а також використовували спеціальну тару, яка вміщала напій менше норми. Щоб боротися з цим явищем, у Львові заснували посаду контролера, який стежив за обсягом бочок, пляшок і кухолів, штрафуючи порушників. Як стверджував польський етнограф та історик Середньовіччя Ян Станіслав Бистронь, пияцтво було вкрай поширене в містах Польського королівства. Щоб не допустити використання меблів у п'яних бійках, лавки в шинках робили дуже масивними і важкими.

Заворушення на релігійному ґрунті найчастіше були спрямовані проти єврейської громади Львова. Однак, відкриті напади на єврейський квартал в період Високого середньовіччя майже не відбувалися, а почалися тільки в Пізнє середньовіччя — в 1572 і 1592 роках (ще більші єврейські погроми, відомі у Львові як тумульти, трапилися в XVII—XVIII століттях). Головними винуватцями погромів були студенти кафедральної школи. Євреї були змушені відкуповуватися від безчинства католицької молоді, віддаючи як гроші, так і товари. Найбільше потерпали львівські євреї з числа шинкарів і лихварів, які мали через особливості своєї професії погану репутацію.

У князівський період історії Львова в місті проживало чимало осіб, які називали себе чаклунами, віщунами та ворожками. У Краківському передмісті жив вірменський чорнокнижник і магістр алхімії Дмитро, відомий далеко за межами міста. На навчання до нього приїжджали навіть із Західної Європи. Збереглися відомості про візит до Львова празького алхіміка Бартоломея і німецького чорнокнижника Леонарда, які просили Дмитра поділитися з ними секретом отримання «філософського каменю». Дмитро зберіг свої знання в таємниці, але дав гостям рекомендаційний лист в якусь «грецьку школу», що розташовувалася біля Тебризу.

Багато львівських алхіміків займалися аптекарською справою, продаючи своїм клієнтам не тільки ліки, а й цукор, прянощі, «захисні амулети» і «чудодійні зілля». Іншою популярною групою були астрологи, маги, містики та інші езотерики, серед яких переважали іноземці. Час їх тріумфу припав на період після закінчення Середньовіччя (в XVI столітті у Львові відзначився мальтієць Фрідріх Йоахім Мегеліно, в XVIII столітті місто відвідував знаменитий граф Каліостро).

Проституція Світське муніципальне право XVI—XVIII ст. розуміло під розпустою позашлюбні статеві стосунки між особами протилежної статі, зокрема з дівчатами, вдовами і повіями. Содомським гріхом називали статеві відносини людей з тваринами, між людьми одної статі чи близькими родичами, і навіть католиків з представниками інших християнських конфесій. За ці злочини передбачалося спалення на вогнищі. Моральні та церковні норми передбачали, що сексуальні контакти мали бути якомога однотипними, тобто кожна поза, окрім місіонерської, вважалася гріховною. Водночас, лесбійські відносини до кримінальних діянь не належали.

У середньовічному Львові проституція хоча і вважалася злочином та богонеугодною діяльністю, але існувала майже легально. Однією з причин було те, що у цей час в Європі розпусна поведінка жінок вважалося ознакою приналежності до вищого стану. Вона не оминала і нижчих верств населення. Відвідини будинків розпусти і торгівля своїм тілом були аморальними явищами, але майже не каралися (деякі львівські цехи прописували в своїх статутах заборону на відвідування «будинку розпусти» для членів об'єднання). Уже на початку XV століття деякі львівські повії виїжджали на заробітки в Краків та інші польські міста. Перша згадка про львівський будинок розпусти (лупанарій) датується 1450 роком. В архівних документах є запис про ремонт водопроводу в міському борделі, на що було виділено 12 грошей. Інший будинок розпусти відкрився в 1473 році в єврейському кварталі, на місці нинішніх руїн синагоги Золота Роза. Згідно з архівними записами, власником публічного будинку, імовірно, міг бути купець з Бергамо Русетто, який тривалий час жив в Кафі і займався работоргівлею. Він декілька разів провозив через Львів обози рабинь, головно з Абхазії, Мегрелії і Балкан. Іншим відомим работорговцем був італієць Джането Ломелліно з Генуї, який 1474 р. купив партію жінок у Русетто й одержав спеціальний дозвіл на вивезення невільниць з міста.