Жан Старобі́нскі, Жан Старобінський (; 17 листопада 1920, Женева — 4 березня 2019) — швейцарський філолог, історик культури Нового часу, літературний критик, писав французькою мовою. Один з представників «Женевської школи» літературознавчих досліджень (Жорж Пуле, Жан Руссе та ін).

Біографія З єврейської родини польського походження — його батько, лікар Арон Старобінський (1893—1965), емігрував до Швейцарії з Варшави, мати Сулка Фрідман — з Любліна 1913.

Вивчав класичну філологію і медицину в Женевському університеті, де потім і викладав. Пізніше працював психіатром. Швейцарське громадянство отримав лише 1948 року. В 1953—1956 працював у США (Балтимор). До кінця 1950-х поєднував дослідження історика літератури та роботу лікаря-психотерапевта.

Помер 4 березня 2019 року.

Науковий доробок У центрі уваги Старобінскі є проблема розуміння культури. В її аналізі він використовує досягнення мовознавства, психології та психоаналізу, теорії та історії мистецтва. Медичний досвід дав йому можливість глибоких досліджень меланхолії, в тому числі — в поезії Бодлера. Дослідженню меланхолії присвячена його дисертація «Histoire du traitement de la mélancolie, des origines à 1900» («Історія ставлення (лікування) до меланхолії від початків до 1900 року», 1960), а також праці «Меланхолія в дзеркалі. Три прочитання Бодлера» (1990), «Чорнило меланхолії» (2012).

Старобінскі досліджував широкий спектр французької літератури з XVI по XX століття. Однак його основна увага була зосереджена на XVIII столітті та добі Просвітництва. Він особливо зацікавився творами Руссо («Прозорість і перешкода» (La transparence et l'obstacle, 1958); «Звинувачувати і спокушати» (Accuser et séduire, 2012) та Дідро «Чортівська говірка» (Un diable de ramage, 2012). Через аналіз творів образотворчого мистецтва він простежив зародження думки епохи Просвітництва, використовуючи поняття «свободи» та «розуму» («Здобуття свободи», 1964; «Емблема обману», 1973). Зв'язок епохи Просвітництва з обманом досліджується у томі «Ліки у злі» (1989), який містить есе про Вольтера та Руссо, серед інших.

Другим напрямком його роботи була історія медицини, з особливою увагою до історії психіатрії. З моменту своєї медичної дисертації («Історія лікування меланхолії», 1960) він займався концепцією меланхолії. З цієї перспективи він, зокрема, читав праці Шарля Бодлера (« Меланхолія в дзеркалі», 1990). Свої невеликі праці на цю тему він зібрав у 2012 році у збірці «Чорнило меланхолії» («L'encre de la mélancolie»). Крім того, Старобінскі написав вступ до історії медицини (1963), Коротку історію тілесних відчуттів (1987) та книгу про божевілля («Одержимість і екзорцизм», 1974). Його коротші праці з історії медицини були зібрані у 2020 році у збірці «Тіло та його причини» («Le corps et ses raisons »).

Третім напрямом була безпосередня діяльність літературного критика (critique littéraire), яким себе вважав Старобінскі: аналіз та інтерпретація окремих художніх творів, щоразу засновані на іманентному аналізі тексту, а не на заздалегідь заданих темах чи проблематиці. У цих текстових роз’ясненнях було враховано як формальний аспект за допомогою структуралістських та стилістичних методів, так і історичний контекст. Джон Джексон описує наступні есеї Старобінскі як «абсолютні вершини його інтерпретаційного мистецтва» : «Туринська вечеря» про епізод із «Сповіді» Руссо, «Вступ до небожа Рамо» про цей твір Дідро, «Пропорції безсмертя» про поему Бодлера «Сплін II та «Шкала температур» про «Мадам Боварі» Флобера.

Четвертим напрямком дослідження були метакритичні та герменевтичні питання. У збірці «La relation critique» (1970) та у численних есе, зібраних у 2013 році у збірці «Les Approches du sens», Старобінскі виклав власні міркування щодо свого літературознавчого методу та ролі літературознавства. Особливу увагу він приділив роздумам про взаємозв’язок між літературою та психоаналізом.

Крім того, він написав книги на певні теми та авторів, які також отримали широкий відгук. У 1971 році він опублікував дослідження Фердінана де Соссюра про анаграми, які глибоко змінили сприйняття де Соссюра. У 1982 році він опублікував книгу про Монтеня, яка зараз вважається класикою. Його найважливішим внеском в історію ідей був трактат про концепцію дії та протидії в природничих та гуманітарних науках (1999).

Крім того, він є автором досліджень з образотворчого мистецтва ( «Портрет художника-жонглера», 1970; «Добрі дари, погані дари», 1994), музики та образу чарівної жінки в опері («Чарівниці», 2005), а також численних есе про поезію від Ронсара до Жаккотте. Його коротші праці про музику, образотворче мистецтво, поезію та деяких прозаїків 20-го століття (зокрема Кафку, Кальвіно та Рамю) зібрані у збірці «Краса світу» (2016).

Свої останні дослідницькі проекти Старобінскі не встиг розвинути в монографії: порівняльне дослідження повсякденного життя в різні епохи та соціальні контексти, дослідження виразності краси світу та дослідження мотиву самотньої квітки в поезії. На ці теми він опубоікував тільки окремі есе.

Приватний архів Жана Старобінскі та його бібліотека (40 000 томів) зберігаються в Швейцарському літературному архіві Швейцарської національної бібліотеки (Берн).

Твори Жана Старобінскі перекладено на всі основні європейські мови. Українською мовою перекладалися окремі фрагменти творів.

Визнання Член багатьох Академій світу, включаючи Академії моральних і політичних наук Інституту Франції, почесний доктор Брюссельського, Чиказького, Колумбійського, Монреальського, Туринського, Урбінського та інших університетів, Цюрихської політехнічної школи, університету Джона Гопкінса, університетів у Осло і Клужі.

Лауреат найстаріших швейцарських премій Шіллера (1961) і Рамбера (1965), Великої премії Королівської академії Бельгії (1972), Європейської премії імені Шарля Вейонна за есеїстику (1982), премії Бальцана (1984), премії Гете (Гамбург, 1994), Премії Грінцане Кавур (1998), премії Ясперса (Гайдельберг, 1999) тощо.

Праці Montesquieu, Paris, Seuil, 1953; reedited, 1994. Jean-Jacques Rousseau: la transparence et l'obstacle, Paris, Plon, 1957; Gallimard, 1971. Histoire du traitement de la mélancolie, des origines à 1900 Thèse, Bâle, Acta psychosomatica, 1960. L’Œil vivant, Paris, Gallimard, 1961. L'Invention de la Liberté, Geneva, Skira, 1964. Hamlet et Freud in Hamlet et Oedipus, Tel Gallimard, Poche, ISBN 2-07-020651-3 Portrait de l'artiste en saltimbanque, Geneva, Skira, 1970; Paris, Gallimard, 2004. La Relation critique, Paris, Gallimard, 1970; coll. «Tel», 2000. Les Mots sous les mots: les anagrammes de Ferdinand de Saussure, Paris, Gallimard, 1971. 1789: Les Emblèmes de la Raison, Paris, Flammarion, 1973. Trois Fureurs, Paris, Gallimard, 1974. «La conscience du corps» in Revue Française de Psychanalyse, 1981, n0 45/2, Montaigne en mouvement, Paris, Gallimard, 1982. Claude Garache, Paris, Flammarion, 1988. Table d'orientation, Lausanne, L’Âge d'homme, 1989. Le Remède dans le mal. Critique et légitimation de l'artifice à l’âge des Lumières, Paris, Gallimard, 1989. La mélancolie au miroir. Trois lectures de Baudelaire, Paris, Julliard, 1990. Diderot dans l'espace des peintres, Paris, Réunion des Musées Nationaux, 1991. Largesse, Paris, Réunion des Musées Nationaux, 1994. Action et réaction. Vie et aventures d'un couple, Paris, Seuil, 1999. La Poésie et la guerre, chroniques 1942—1944, Zoé, Geneva, 1999. La Caresse et le fouet, André Chénier, with engravings by Claude Garache, Editart, D. Blanco, Geneva, 1999. Le poème d'invitation, La Dogana, Geneva, 2001. Les enchanteresses, Seuil, Paris, 2005. Largesse, Paris, Gallimard, 2007. La parole est moitié à celuy qui parle… : entretiens avec Gérard Macé, Genève, La Dogana, 2009. L'Encre de la mélancolie, Paris, Le Seuil, 2012 Accuser et séduire, Paris, Gallimard, 2012 Diderot, un diable de ramage, Paris, Gallimard, 2012 La Beauté du monde — La littérature et les arts, édition établie sous la direction de Martin Rueff, Paris, Gallimard, 2016. Le Corps et ses raisons, 2020, éd. Le Seuil, coll.Librairie du XXIe siècle, (ISBN 2021238407).

Примітки

Посилання Académie des Sciences Morales et Politiques (фр.) Société Jean-Jacques Rousseau (фр.) Video Starobinski, Jean (фр.) Дух і літера: Жан Старобінський. Дружба, що єднає (про Поля Рікера) (укр.)