Украї́нські Карпа́ти — частина гірської системи Східних Карпат у Західній Україні. Вони поділяються на Зовнішні Східні Карпати та Внутрішні Східні Карпати. Їхня довжина від верхів'їв Сяну до витоків Сучави становить 280 км, ширина понад 110 км. Займають територію Закарпатської, Львівської, Івано-Франківської та Чернівецької областей. Загальна площа гірської системи — понад 21,56 тис. км². Найвища вершина — Говерла (2061 м).
Етимологія
Українські Карпати Термін «Українські Карпати» не є географічним, а радше політико-ідеологічним. Вперше цей термін почали активно вживати після вересня 1939 року радянські політики, публіцисти і науковці. З точки зору сучасного географічного районування так звані «Українські Карпати» є центральною частиною Східних Карпат, яка виділена в межах сучасного державного кордону України і включає східну частину Бескидів, Горгани, Чорногору і східну частину Вигорлат-Гутинського хребта, Рахівський масив і Чивчини.
Назва Лісисті Карпати походить від назви, яку бачимо на австро-угорських мапах німецькою як Karpatisches Waldgebirge та угорською як Erdős Kárpátok і Keleti Kárpátok (Лісисті Карпати і Східні Карпати), що майже відповідає сучасному поняттю Східних Карпат. Як синонім «Українські Карпати» в 1940–1950-х роках широкого вжитку набув топонім «Радянські Карпати», та він не прижився. Так відомий український геолог Володимир Бондарчук (1905—1993), що до Карпатських гір застосовує назви «Радянські Східні Карпати» у праці «Тектонічний поділ Радянських Східних Карпат // Геол. журн. АН УРСР. — 1954. — Т. 14. — Вип. 2. — С. 21–35» та «Радянські Карпати» у монографії «Радянські Карпати: геолого-географічний нарис. — Радянська школа. — 1956. — 179 с.».Байцар Андрій. Історія походження та використання назви назви «Карпати» / А.Байцар // Вісник Львів. ун-ту серія географ. Вип. 50. — Львів, 2016, с. 22-33
Карпати Назву «Карпати» вперше вжив Геродот у V ст. до н. е. Батько історії згадував річку «Κάρπις» (Карпій), що впадає в Дунай. У 105 році імператор Траян приєднав Південні Карпати (Дакію) до Риму. Римське панування в регіоні тривало до 271 року. Отже, Карпати були «відкриті» для цивілізованого світу. Тоді ж цю гірську систему, просторово дуже аморфну, вперше виокремив Птолемей (90–168).
Походження назви «Карпати» однозначно не з'ясоване. Є низка інтерпретацій цієї назви — від доіндоєвропейських (С. Роспонд) до слов'янських. Назва «Карпати» (пол. Karpaty, угор. Kárpátok, рум. Carpați, серб. Карпати, чеськ. i словац. Karpaty, нім. Karpaten) дуже давня. Її корені простежуються в середземноморському доіндоєвропейському субстраті.
А. Попов (1965, 1973), А. Байцар (2016) доводять, що оронім виник з назви фракійського племені карпи. В. Георгієв (1956) уважає давньовірменську мову особливим фракійським діалектом і виводить топонім Карпати від фракійського «(s)korpa-ta» — скеляста. С. Распонд (1957) переконаний, що назва Карпати походить із доідоєвропейського «caro» — камінь. Такого ж погляду дотримуються І. Хубшмід (1967, 1969), виводячи топонім Карпати від доідоєвропейського «karr» — камінь. Він зачисляє до цього ряду рум. «scarpa» — скеля; сербохорв. «skrapa» — тріщина в каміннях і в діалекті — дрібні камені; словен. «ceren» — скелясте місце.
В. Чихарж (1960) убачає базис «carra» — камінь у середземноморському доіндоєвропейському субстраті. Р. Козлова (1987) виводить назву «Карпати» від праслов'янських слів *kъrpatъ(jь) — «з вигинами, виступами, горбатий, нерівний»; <*kъrpa — «щось криве, вигнуте, вигин, виступ»; <іє. (s) ker — гнути; крутити у ступені редукції з детермінативом -р-. Словацький та чеський мовознавець і етнограф П. Шафарик, а за ним і Є. Поспелов (1967) виводять оронім Карпати від слов'янського орографічного терміна «хрб», «харабат» — хребет.Байцар Андрій. Історія походження та використанняназви назви «Карпати» / А.Байцар // Вісник Львів. ун-ту серія географ. Вип. 50. — Львів, 2016, с. 22-33
Картографування
Наприкінці XVIII ст. з'явилися перші деталізовані мапи сучасної території Українських Карпат, де позначено назви деяких гірських хребтів і вершин. Однією з них є мапа «Carte de la Pologne Autrichienne contenant La Russie Rouge et la partie meridionale du Palatinat de Cracovie, etc.», видана P. Santini у Венеції (1776 р). Вона зроблена на папері розміром 45 х 59 см та відображає територію Галичини з незначними прилеглими територіями Угорщини, Молдавії, Польщі та Сілезії. Особливістю цієї мапи є те, що на ній уже позначено назви деяких хребтів і вершин. Наприклад, у районі таких сучасних гірських ландшафтів, як Чорногора, Мармароський масив, Свидовець на цій мапі є назви хребтів Sniezna Gora, Swiazdova Gora, назви окремих вершин: Biala G., Lisia Gora. Там же є назви копалень золота — Diabla Gora, срібла Srebrna Gora та ін. Серед поселень того району легко віднайти село Czarna Gora, що біля витоків річки Pruth R.
Перші детальні мапи Українських Карпат з'явилися в другій половині XIX ст. в Австро-Угорській імперії. Після Австро-прусської війни 1866 р. по всій території імперії надзвичайно швидкими темпами будували залізниці, у тому числі й на території Карпатської Руси (Закарпаття), Східної Галичини та Північної Буковини, які знаходяться в сучасних кордонах України. Ця розбудова залізничної мережі потребувала точних топографічних мап. Відтак уже в 1875 р. в Австро-Угорщині вийшли карти Карпат масштабом 1:25 000. Через два десятиліття, у 1895 р., вийшла друга редакція цих карт. Після розпаду Австро-Угорщини Українські Карпати були розділені кордонами трьох нових держав — Чехословацької республіки, Польської республіки та Румунського королівства. У середині 20-х років XX ст. на місцевості були повністю проведені кордони. У міжвоєнний період Військовий географічний інститут у Варшаві зробив 482 аркуші (квадрати) «кілометровок» — карт масштабом 1:100 000, які були видані протягом 1932—1937 рр. Ці мапи вирізняються високою точністю і, що важливо для мандрівників, які подорожують старим чесько-польським кордоном, на них нанесена нумерація прикордонних стовпців. У 1990-х роках варшавський картограф Пйотр Камінський перевидав їх, доповнивши спеціальною інформацією для туристів.
Рельєф
Абсолютні висоти гірської системи коливаються від 120 до 400 м біля підніжжя гір, від 500 до 800 м у міжгірних улоговинах та від 1500 до 2000 м вздовж основних хребтів.
Усі найвищі вершини — Говерла (2061 м — найвища точка України), Бребенескул (2036 м), Піп Іван Чорногірський (2028 м), Петрос (2020 м), Гутин Томнатик (2016 м) Ребра (2001 м) — зосереджені у масиві Чорногора.
Геологія
У геологічній будові переважає крейдово-палеогеновий фліш, трапляються виходи юрських вапняків, палеозойських кристалічних сланців. Неогенові вулканогенні утворення представлені андезитами, базальтами та їхніми туфами.
Структурно-тектонічне районування Українська частина Карпатської дуги є північною гілкою альпійських структур європейського Середземномор'я. За віком складчастості поділяються на Зовнішні (або Флішеві) і Внутрішні. Вони складені флішовими товщами крейди та палеогену.
Пенінським глибинним розломом Карпати відокремлюются від Закарпатського внутрішнього прогину, фундамент якого складений осадовими товщами тріасу, юри, крейди, метаморфічними комплексами палеозою, а чохол неогеновими вулканогенно-осадовими утвореннями, ускладненими проявами соляно-купольної тектоніки. На різні зони прогину накладене Вигорлат-Гутинське вулканічне пасмо, представлене лавами і туфами пліоценового віку.
Передкарпатський крайовий прогин Передкарпатський крайовий прогин розташований між складчастими Карпатами і Волино-Подільською плитою, в межах якого виділено дві зони: Внутрішня зона Бориславсько-Покутська підзона Самбірська підзона Зовнішня (Більче-Волицька) зона
Бориславсько-Покутська підзона — це великий покрив, складений флішевими відкладами крейдово-палеогенового віку, на яких залягають нижньоміоценові моласи.
Підзона має складну багатоярусну будову. В районі м. Борислав виділяється Бориславська складка, яка складена крейдовими і палеогеновими флішевими відкладами, а під нею виділяється Бориславський насув. У районі м. Долина в будові Бориславо-Покутської зони виділяються два глибинні структурні елементи: Долинська і Північно-Долинська складки.
В районі Долини флішеві відклади залягають на глибинах 1200–1500 м. В центральній частині підзони вони залягають на глибині приблизно 3000 м (свердловина Улично-14 і Улично-1).
Самбірська зона — система лінійних складок і лусок, які утворюють покрив, насунутий на автохтонний розріз прогину, а з південного-заходу обмежена насувом Бориславо-Покутської підзони. Зона складена нижнім міоценом (нижні моласи).
Самбірська підзона, в цілому, є великим синклінорієм, складеним системою дрібніших антиклінальних і синклінальних складок. Для цих складок характерні плавні обриси і асиметрична будова: північно-східні крила антикліналей, як правило, крутіші за південно-західні. Рядом поперечних скидів синклінорій розбитий на окремі блоки. В південно-західному напрямку ці скиди переходять із Самбірського синклінорію на територію Бориславо-Покутського антиклінорію.
Більче-Волицька має східцево-занурену під Самбірську зону доміоценову основу, яка характеризується складчасто-блоковою будовою з елементами багатоповерхових структурно-стратиграфічних комплексів, і відкладів власне прогину, який складений слабо дислокованими міоценовими відкладами баденію і сармату (верхні моласи).
Ця підзона має двоярусну будову. Нижній ярус складений юрськими і крейдовими відкладами платформового типу, розбитими на серію вузьких блоків, які ступінчасто занурюються від платформи до прогину. На мезозойському фундаменті залягають моласові відклади міоцену. Моласовий чохол зім'ятий в складки платформового типу (брахіскладки). До таких складок часто приурочені промислові родовища горючого газу.
Карпатська складчаста гірська споруда
В межах Карпатської складчастої гірської споруди виділяється ряд структурно-фаціальних зон: Скибова, Кросненська, Дуклянська, Магурська, Чорногірська, Свидовецька, Буркутська (Поркулецька), Рахівська, Мармарошська, Пенінська.
У геологічній побудові зон беруть участь шари крейдового і палеогенового флішу, а в Чивчинських горах і Рахівському масиві (Мармарошська і Рахівська зони) з-під флішу виступають кристалічні сланці і мармури протерозою. Фліш представлено перешаруванням пісковиків, аргілітів, алевролітів, що відіграють неоднакову роль в побудові різноманітних структурно-фаціальних елементів. До складу нижньокрейдового флішу входять конгломерати, вапняки і мергелі.
Зовнішня смуга Українських Карпат представлена лускувато-моноклінальним середньогір'ям і низькогір'ям та відповідає, як правило, Скибовій зоні. Ширина зони біля 40 км. В її складі виділяють Бескиди, Скибові Ґорґани та Покутсько-Буковинські Карпати. Карпатські флішеві товщі зім'яті у складки, які у вигляді лусок насунуті на внутрішню зону крайового прогину. Флішеві товщі сформовані верхньокрейдовими і палеогеновими піщано-глинистими відкладами.
Скибова зона (покрив) — це зона, яка складається з ряду великих лусок, які насунуті одна на одну в північно-східному напрямку. Ці луски К. Толвінський (1925 р.) назвав скибами, звідси і походить назва Скибовий покрив. У межах покриву виділяють шість скиб, які простягаються із північного заходу на південний схід. Від Передкарпатського крайового прогину у напрямку до центральної синклінальної зони Українських Карпат, яку займає Кросненська тектонічна зона, поступово змінюють одна одну такі скиби: Берегова, Орівська, Сколівська скиби, скиби Парашки, Зелем'янки, Рожанки. Поблизу кордону з Польщею виражені усі шість скиб, а до кордону з Румунією вважають, що доходять тільки Орівська та скиба Парашки, якими утворені найвищі хребти Покутсько-Буковинських Карпат. Низькогірні хребти, що розташовані ближче до Передкарпатської височини, утворені антиклінальними складками Бориславсько-Покутської підзони крайового прогину.