Істори́чний міф — своєрідна, як правило, спотворена форма історичної свідомості, в якій конкретні знання й інтерпретації процесів, подій, явищ і фактів минулого передаються за допомогою образів, символів, переказів, легенд та інших емоційно-психологічних, ірраціональних, інтуїтивних компонентів, що сполучаються з вибраними тенденційними елементами логіко-раціонального пояснення.
Міф та історія є різними способами погляду на минуле. Історичний метод обов'язково передбачає встановлення хронологічних рамок подій для того, щоб створити послідовний історичний наратив. Це вимагає наявності писемності для того, щоб суперечливі версії минулого могли бути записані та проаналізовані. Якщо писемність відсутня або обмежена, традиції, закладені в міфи через усну передачу, можуть ставати основними джерелами минулого. Міф є первинною та найдавнішою формою історичного мислення, в якій цілісне представлення минулого будується шляхом нерозчленованого поєднання реального з ідеальним, об'єкта з його образом, природного й надприродного, зовнішнього та внутрішнього, душі й тіла, індивідуума та соціуму тощо. В основі міфу є масове, колективне переживання, яке виступає як спосіб витлумачення дійсності за допомогою продукування образів, що ототожнюються з окремими явищами реальності.
Опис поняття
Історичний міф пов'язаний з космогонічною й антропогонічною міфологіями, тобто з міфами про загальне становлення і руйнування Всесвіту, походження людини (наприклад, вавилонський чи шумерський міф про створення світу). Вважають, що історичний міф походить від архаїчного (класичного) міфу який виник у процесі переходу від одухотворення природи до персоніфікації та символічної репрезентації світу культури. У цьому розумінні міф виступає як початкова структура культури, зокрема в сенсі артикуляції її зародкових форм, врешті-решт — як первинна формація самих стилів і укладів культурно-історичного буття. Найвиразніше функції міфу виявляються в первісній культурі, де міф постає як своєрідна картина, в символах і образах якої сприймається й описується світ.
Первинними джерелами історичного міфу є усні повідомлення представників старшого покоління, які виступають як очевидці, свідки історичних подій, зокрема як хранителі пам'яті певної спільноти (етносу, суспільства, культу тощо). Зокрема у працях еллінського письменника Геродота, так званого «батька історії», була оригінальна ідея написати розповідь про боротьбу між античним світом та його «варварськими» сусідами під час перських війн. Його праця об'єднала й оцінила низку різнорідної, часто суперечливої, інформації, що, безсумнівно, робить його істориком . Проте, творчість «батька історії» сповнена тими ж сюжетними моделями, котрі притаманні давньогрецькій міфології (наприклад, «злочин проти богів веде до відплати»). У творі Геродота немає розділення між «міфом» й «історією», міфологічні та реальні події складають загальну дійсність.
Визначальним чинником формування історичного міфу є відсутність критично-скептичних настанов щодо ставлення до «свого» образу («своїх» образів) минулого за родовими, етнічними, національними, соціальними, расовими, статевими, конфесійними, груповими, професійними чи іншими ознаками. Історичний міф базується на іманентній логіці «саморозгортання», скерованій на компонування соціокультурних явищ і процесів задля створення ідеальних конструкцій-образів. Саме «образи» є засадничими елементами в структурі історичного міфу, позаяк мають низку певних рис, ознак, характеристик, властивостей, які впродовж тисячоліть побутують у колективній пам'яті. Натомість поняття як логічно-раціональні складові посідають другорядну та підпорядковану роль, зокрема як певні вкраплення до мережі ідеальних уявлень.
Історичний міф є гетерогенним, пористим утворенням за своєю структурою й семантикою, зокрема, включає важливі, часто визначальні сенсові лакуни відтвореного минулого, так звані непрозорі зони «історичного напівзабуття», які в ньому заповнюються вигаданими або фантастичними уявленнями. Причинність наукової реконструкції в історичному міфі заступають примітивні аналогії та химерні асоціації, а причинно-наслідковий зв'язок підміняється прецедентом, тобто походженням предмета, об'єкта, явища або героя.
Історичний міф виступає в кількох іпостасях. Це — спрощений план світу минулого чи його частини, який адаптований до потреб масової свідомості й одночасно — механізм психічного, емоційного єднання спільноти (соціальної, національної, конфесійної тощо), що компенсує неповність знання та супутні при цьому колективні комплекси й фобії.
В архаїчній свідомості міфи визначали соціальну орієнтацію історії людини. У широкому сенсі історичний міф перетворює буття минулого на упорядкований «Космос», який створює можливість усвідомлення й сприйняття «світу історії» як якогось організованого, самоочевидного, цілого за певним сценарієм руху. Це відображається в простій і доступній схемі історичного міфу, яка виступає як спосіб осягнення незбагненного в історичної свідомості. Тому інтерпретаційна модель історичного міфу переважно антропоморфна: міф наділяється якостями й рисами, властивими людині.
Природа міфологічних образів є субстанціональною та синкретичною. Суб'єкт історичної дії в історичному міфі персоніфікується у вчинках героя, щодо якого людські спільноти виступають як об'єкт творення історії. Наприклад, образ героя (Гільгамеш, Прометей тощо) в архаїчному (класичному) міфі є посередником між «світом богів» і «світом людей». Заразом переказ діянь «священних», знакових для етнокультурної традиції історій, легендарних чи напівлегендарних осіб супроводжує розповідь про їхнє побутування відповідним сакральним ореолом: Заснування Києва — брати Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь; Хрещення Русі — Володимир Святославич тощо.
Особливості давнього історичного міфу полягають у транзитивності й адаптивності його змістовної основи, яка відносно легко переноситься від одного етносу до іншого, асимілюючи нові персонажі та їхні функції.
Характерною ознакою історичного міфу є тією чи іншою мірою співучасть героїв минулого (богів, предків-піонерів, вождів, «батьків-фундаторів», визначних історичних діячів тощо) у житті сучасної генерації. Ця ідея спирається на так звану концепцію : існування первинного темпорального пласта як «першого» часу (сакрального), в хронологічному шарі якого побутують творці історії, та «вторинного» пласту (профанного часу), в котрому живуть нащадки. Ця часова паралель буття продукує своєрідне становище героїчного, легендарного минулого, що стає позаісторичною вічністю та здатне вдиратися в певні історичні епохи, тобто до сучасності. Так історичний міф сполучає розповідь про минуле (діахронічна складова), пояснення сучасності (синхронічна), а іноді — завбачення майбуття (прогностична). Наприклад, подібні складові містить циклічна періодизація італійського філософа Джамбаттіста Віко: «вік богів», «вік героїв» (як втілення зв'язку «божого» та «людського») та «вік людей». Зрештою, міфологічний час є своєрідним сплавом минулого, сучасного та майбуття, який поєднує загальне й одиничне в синкретичну цілісність.
Така концепція часу задає відповідну композицію і логіку історичного міфу, лейтмотивом яких виступає творіння нації, держави, суспільства, соціальної спільноти чи інституту тощо. Доба так званої «священної історії» є зразковим або «еталонним історичним часом». Взірцем є міф про «золоту добу», який у прото-національній або національній історії протиставляється сучасності (в історії України: «золота доба» козаччини як опозиція до похмурої, сірої «кріпосницької епохи» тощо). Просторово-часовий колорит історичного міфу зумовлений переважно темами пожертви або порятунку спільноти або її вибраної частини, забезпечення культурного буття народу або нації, легітимації певних політичних, соціальних, ідеологічних цілей, світоглядних орієнтирів, ціннісних норм тощо. Наративне представлення історичного міфу подається переважно як усна оповідь, в архаїчних культурах — поетична розповідь у вигляді набору певних метафоричних конфігурацій. Інколи історичний міф репрезентований як самобутній ритуал за певним сюжетом. Зокрема, як текст таких міфів можуть сприйматися і своєрідно осмислені явища минулого, наприклад історичний ландшафт, який прочитується як система знаків (священне місто або «Божий град») чи протрактовується в контексті історичних діянь героїв.
Історичний міф є неодмінною складовою будь-якого типу культури як на стадії її становлення, так і в процесі еволюції й переформатування панівних світоглядних моделей і форм духовно-практичного освоєння світу. Відтак поява й оформлення різноманітних систем раціонально-понятійного знання не призводять до витіснення з духовного життя суспільства елементів міфологічної свідомості. Він, як правило, відіграє особливу, часто навіть виняткову, роль у тих сферах культурного буття, в яких раціоналістичне, логічно-об'єктивоване й організоване світобачення не посідає панівного становища або з якихось причин його втрачає (зміна ідеалів раціональності, пошук світоглядних засад і орієнтирів у контексті розгортання нової історичної доби, засадні перетворення суспільного та державного ладу, деформація й розмивання панівних теоретичних систем, руйнування домінантних ціннісних настанов, трансформація і академічних взірців тощо).
На відміну від історико-генетичного, компаративного або будь-якого іншого зовнішнього тлумачення історичного міфу, міфологічне мислення зорієнтоване суто на його іманентне розуміння й апріорне трактування. Адже неодмінною властивістю міфу є його просторово-часова замкненість чи «Космос», тобто неповторний ефект «всього у всьому». Саме через це російський філософ Олексій Лосєв зауважив, що «у міфі живуть». Водночас історичний міф вимагає постійної актуалізації його змісту, але за неодмінного збереження первісної сенсової основи. Класичний історичний міф спирається на розмаїття вербальних практик (усні перекази, виконання билин у супроводі музичних інструментів, обрядові співи, фіксовані календарні свята, трагедії та містерії тощо). Подібно до архаїчного (класичного) міфу сучасний соціальний (чи національний) історичний міф має широкий інтерпретаційний діапазон, в основі якого — перманентна актуалізація свого буття. Зокрема, історичний міф у новітній час потребує постійних відтворень і тлумачень. Наприклад, нормативна система масованого й «канонічного» цитування відповідних «класиків» (марксизму-ленінізму, націонал-соціалізму тощо), сакралізованих ідеологічних документів, які супроводжуються спеціальною популярною, роз'яснювальною літературою з відповідними трактуваннями у світлі поточної державної або партійної політики.
Історичний міф в класичних сюжетах