Вірмено-турецька війна — військовий конфлікт між Республікою Вірменія з одного боку і Туреччиною, РРФСР і Азербайджанською РСР — з іншого, (24 вересня — 2 грудня 1920 року).
Війна закінчилася поразкою збройних сил Республіки Вірменія та підписанням Александропольського мирного договору. На переговорах про укладення миру вірменська делегація була змушена заявити про відмову від визнання раніше підписаного Севрського мирного договору і поступитися Туреччині територією Карської області. Фактично, проте, вірменська делегація до моменту підписання договору втратила свою правочинність, оскільки уряд Республіки Вірменія пішов у відставку, передавши владу коаліційному урядові, до складу якого увійшли вірменські націоналісти і більшовики, а на територію Вірменії до цього часу увійшли частини 11-ї Армії РСЧА РРФСР.
5 грудня в Єревані влада перейшла до ревкому, який складався в основному з етнічних вірмен з Азербайджану, що де-факто поклало кінець незалежності Республіки Вірменія.
Передісторія
28 січня 1920 року в Константинополі новообрана палата депутатів, більшість у якій становили прихильники кемалістського руху, прийняли «Декларацію незалежності Туреччини», більш відому як Національний турецький пакт, або Національна обітниця. Територіальні питання в цьому документі вирішувалися наступним чином: питання по арабських землях виносилось на плебісцит їх населення, а землі, населені представниками турецької нації, безумовно повинні були залишитися в складі Туреччини. Під територією, населеною турецькою нацією, розумілася вся територія сучасної Турецької Республіки, за винятком Західної Фракії і районів Карса, Ардагана і Батумі, де передбачалося провести референдум про державну приналежність цих територій.
У відповідь на ухвалення Національної обітниці держави Антанти 16 березня окупували Стамбул і зону Чорноморських проток, відкривши з середини 1920 року бойові дії проти Турецької Республіки.
Головною ударною силою Антанти у війні проти Туреччини в Західній Анатолії була грецька армія, яка окупувала район Ізміру з травня 1919 року, тому і війна ця в літературі отримала назву Греко-турецької війни. Велика Британія, Франція та США планували обмежити активність своїх військ зоною проток, не надаючи суттєвої підтримки Греції в бойових діях проти Туреччини. У той же час президент США Вудро Вільсон запропонував владі Вірменської Республіки вступити у війну на боці Антанти, обіцяючи після перемоги включити до складу Вірменії всі історичні вірменські землі. США також обіцяли Вірменії допомогу озброєнням, обмундируванням, продовольством.
Відкриття ще одного фронту — проти Вірменії — крім відволікання сил загрожувало кемалістам ускладненням відносин з Радянською Росією, яка вважала Закавказзя сферою своїх виключних інтересів.
23 квітня в Ангорі відкрилося перше засідання Великих національних зборів Туреччини, скликаного Представницьким комітетом. З цього моменту в Туреччині діяли два центри влади — ВНЗТ (кемалістський уряд) і міжнародно визнаний уряд в окупованій столиці Туреччини Стамбулі (Константинополі) — адміністрація султана Мехмеда VI Вахідеддін. Сам Мустафа Кемаль був обраний головою президії парламенту і главою уряду Великих національних зборів, які на той період не визнавалися жодною з держав.
26 квітня Мустафа Кемаль звернувся до голови РНК РРФСР В. І. Леніна з проханням про надання Туреччині військової допомоги і пропозицією встановити дипломатичні відносини і розробити загальну військову стратегію на Кавказі. Ця стратегія стосувалася подолання так званого кавказького бар'єру, створеного дашнаками, грузинськими меншовиками і Англією як перешкода для розвитку відносин між Радянською Росією і кемалістами. Дашнакська Вірменія не дозволяла транспортувати вантажі в Туреччину через свою територію, а доставка допомоги по Чорному морю ускладнювалась присутністю кораблів країн Антанти.
В кінці квітня — першій половині травня силами 11-ї армії РСЧА і за сприяння турецьких кемалістів майже на всій території Азербайджану була встановлена радянська влада, в тому числі в Карабасі, звідки були виведені регулярні вірменські війська.
Тим часом, отримавши звістку про те, що султанський уряд має намір дати згоду на те, щоб питання про кордон між Туреччиною і Республікою Вірменією було вирішене арбітражем президента США Вудро Вільсона, Великі національні збори Туреччини визнали це принизливим і неприйнятним для Туреччини, 7 червня анулювали всі офіційні акти, вчинені султанським урядом без схвалення ВНЗТ, починаючи з 16 березня 1920 року, тобто з дня окупації Стамбула. 9 червня була оголошена мобілізація в східних вілаєтах. Східна армія під командуванням генерал-лейтенанта Кязим-паші Карабекіра була висунута через північні райони Ірану в напрямку Нахічевані.
З початком прикордонних сутичок, в яких брали участь з обох сторін частини регулярних військ, кемалістський уряд Туреччини і Вірменія фактично перебували в стані війни. Від військового конфлікту сторони якийсь час утримувала позиція керівництва Радянської Росії, яке вважало війну Туреччини проти Вірменії небажаною і висловило готовність до посередництва. За кілька тижнів до підписання Севрського мирного договору Вірменія направила прикордонні війська в Ольтінський округ, який формально не належав Туреччині, але перебував під фактичним контролем мусульманських польових командирів (в основному курдських) і підрозділів турецької армії, що залишались тут в порушення умов Мудроського перемир'я. Введення військ розпочалося 19 червня, а до 22 червня вірмени взяли під свій контроль більшу частину території округу, включаючи міста Ольтен і Пеняк. З точки зору турецьких націоналістів, йшлося про вторгнення вірменських військ на територію Туреччини.
7 липня кемалістський уряд направив ноту вірменському уряду, в якій, посилаючись на Брест-Литовський і Батумський договори, зажадав вивести війська з турецької території за межі кордону, встановленого цими договорами.
Тим часом 11-я армія РККА вже наближалася до кордонів Нахічеваню. Ще 25 червня командувач армією Левандовський віддав наказ про підготовку до виходу на кордон з Іраном, в якому частинам наказувалося вийти на лінію Нахічевань-Джульфа-Ордубад. В цей же час на Нахічевань з Єревана висувалося угруповання вірменських військ під командуванням генерала Багдасарова. Проте 2 липня вірменська армія натрапила на 9-тисячний корпус турецької армії під командуванням Джавід-бея, який здійснив марш-кидок в райони Нахічевані, Джульфи і Ордубади. Передові частини корпусу, в яких налічувалося 3 тис. багнетів, досягли Шахтахти і Нахічевані. З метою налагодження союзницьких відносин між Радянською Росією і кемалістською Туреччиною і уточнення шляхів можливої взаємодії представники Баязетської дивізії прибули 7 липня в польовий штаб 20-ї дивізії Червоної армії, що розташовувався в с. Герус, з пропозицією висунути військові з'єднання на лінію Нахічевань-Ордубад. Це було необхідно для спільних дій проти вірменських частин. Поставивши перед урядом Вірменії питання про присутність своїх військ в Нахічевань і Зангезурі і не дочекавшись позитивної відповіді, керівництво Радянської Росії вирішило почати військові дії з метою встановлення радянської влади в Нахічевань. Частинам Червоної армії наказувалося нещадно знищувати дашнакські війська, не зупиняючись перед переходом державного кордону Вірменії. Наступ же вірменських військ на Нахічевань було блоковано, з одного боку, наступальними операціями Червоної армії, з іншого — масованою атакою турецьких військ. Це було необхідно для спільних дій проти вірменських частин. Поставивши перед урядом Вірменії питання про присутність своїх військ в Нахічевань і Зангезуре і не дочекавшись позитивної відповіді, керівництво Радянської Росії вирішило почати військові дії з метою встановлення радянської влади в Нахічевань. Частинам Червоної армії наказувалося нещадно знищувати дашнакского війська, не зупиняючись перед переходом державного кордону Вірменії. Наступ ж вірменських військ на Нахічевань було блоковано, з одного боку, наступальними операціями Червоної армії, з іншого — масованою атакою турецьких військ.
28 липня — 1 серпня частини РККА і кемалістською війська взяли під свій спільний контроль Нахічевань, де 28 липня була проголошена Нахічеванська Радянська Соціалістична Республіка. 10 серпня між Вірменією і РРФСР був підписаний договір про припинення вогню, який закріпив перебування радянських військ на тимчасовій основі в спірних територіях — Зангезуре, Карабасі й Нахічевані (під контролем вірменських військ залишилися Шахтахти і весь Шарур).
Тим часом в Москві вела переговори перша офіційна делегація Великих національних зборів Туреччини під керівництвом народного комісара закордонних справ Бекіра Самі. Турецька делегація завзято наполягала на необхідності військового походу проти Вірменії, мотивуючи це тим, що якщо за короткий термін не буде створено сухопутний коридор через Нахічевань з Азербайджаном і Червоною Армією, котра там знаходиться, то загибель національного руху в Туреччині буде неминучою. Бекір Самі вимагав хоча б усної згоди Радянської Росії на зайняття турками Сарикамиш і Шахтахти. Після з'ясування з членом Військово-революційного Ради Кавказького фронту Г. К. Орджонікідзе питання про доцільність зайняття турками Шахтахти і Сарикамиш, Г. В. Чичерін повідомив Бекіра Самі, що радянський уряд не заперечуватиме, за умови що турки не просунуться далі цієї лінії . В ході переговорів було також досягнуто згоди, яка передбачала надання допомоги Великим національним зборам Туреччини зброєю, боєприпасами і золотом, а в разі необхідності — спільними військовими діями. У розпорядження Г. К. Орджонікідзе було негайно спрямовано для наступного передавання туркам 6 тис. гвинтівок, понад 5 млн патронів і 17 600 снарядів. Грошова допомога була узгоджена до суми 5 млн золотих рублів.
10 серпня у Франції 14 держав (султанський уряд Туреччини і Республіки Вірменія включно) підписали Севрський мирний договір, який офіційно оформляв поділ арабських і європейських володінь Османської імперії . Зокрема, Туреччина визнавала Вірменію як «вільну і незалежну державу», Туреччина і Вірменія погоджувалися підкоритися президентові США Вудро Вільсонові в питаннях з арбітражу кордонів в межах вілаєтів Ван, Бітліс, Ерзурум і Трапезунд. Севрський договір був сприйнятий в Туреччині як несправедливий і «колоніальний», як очевидний прояв нездатності султана Мехмеда VI захищати національні інтереси Туреччини.