Сполучене Королівство (разом із британською заморською територією Гібралтар) було державою-членом Європейського Союзу (ЄС) та його попередника Європейських Співтовариств (ЄС) – головним чином Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) з 1 січня 1973 року до 31 січня 2020 року. З моменту заснування ЄЕС Сполучене Королівство було важливим сусідом, а потім провідною державою-членом, поки Brexit не завершив 47 років членства. Під час перебування Сполученого Королівства як країни-члена було проведено два референдуми з питання членства: перший відбувся 5 червня 1975 року, в результаті якого проголосували за те, щоб залишитися в ЄС, а другий відбувся 23 червня 2016 року, коли призвело до голосування за вихід з ЄС.
Історія
Коріння в ЄС і приєднання Сполученого Королівства (1957–1973)
Десять західноєвропейських країн (не включаючи Західну Німеччину ) створили Раду Європи в 1949 році, що стало першим кроком до політичної співпраці між ними, але деякі країни хотіли піти далі. Паризький договір 1951 року створив Європейське співтовариство вугілля та сталі (ЄОВС), яке почало економічно та політично об’єднувати європейські країни для забезпечення тривалого миру після того, як у першій половині століття в Європі почалися дві світові війни. Шістьма країнами-засновниками були Бельгія, Франція, Західна Німеччина, Італія, Люксембург і Нідерланди. У 1950-ті роки домінувала холодна війна між радянським блоком і західними демократіями. У 1951 році шість країн ЄОВС підписали угоду про спільне керування своїми галузями важкої промисловості – вугільною та сталеливарною. Таким чином, виникло відчуття, що ніхто сам по собі не може створити зброю війни, щоб обернутись проти інших, як це було в минулому. У 1957 році, спираючись на успіх Договору про вугілля та сталь, шість країн ЄОВС розширили співпрацю на інші економічні сектори. Вони підписали Римський договір, створивши Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) або «Спільний ринок». Ідея полягала в тому, щоб люди, товари та послуги могли вільно пересуватися через кордони. Французький президент Шарль де Голль вирішив мати власні «особливі стосунки» із Західною Німеччиною, оскільки він хотів, щоб ЄЕС було по суті франко-німецьким альянсом, а інші чотири члени були державами-сателітами. Сполучене Королівство не було підписантом трьох оригінальних договорів, які були включені до тогочасних Європейських співтовариств, включаючи найвідоміший із них, Римський договір 1957 року про заснування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Британія вперше почала переговори про приєднання до ЄЕС у липні 1961 року. Заявки Сполученого Королівства на вступ у 1963 та 1967 роках були накладені вето президентом Франції Шарлем де Голлем. Хоча це правда, що британська економіка, як і багато інших, намагалася оговтатися від високих витрат Другої світової війни, де Голль мав особисті та економічні причини не хотіти, щоб британці були за столом. Він особливо не довіряв англійцям, тому що вважав, що в суперечках вони завжди прийматимуть американський бік. Існували також чіткі відмінності між французьким і британським сільським господарством. Де Голль у своїх мемуарах описав свою дилему: «Як ми могли підтримувати на нашій території понад два мільйони ферм, три чверті з яких були надто малі й надто бідні, щоб бути прибутковими, але на яких, тим не менш, майже одна п’ята Французьке населення живе?» Його рішенням стала Спільна сільськогосподарська політика (CAP). Він передбачав єдиний ринок сільськогосподарських товарів за гарантованими цінами, схему преференцій Співтовариства проти імпорту та фінансову солідарність. Втручання на ринки з метою викупу надлишкових запасів за мінімальними цінами, субсидування продажів на світових ринках та встановлення зборів на імпорт більш дешевих товарів з-за меж Співтовариства – це були методи, прийняті за рахунок, який зрештою сплатили платники податків і споживачі.
Британія в результаті надзвичайних воєнних заходів мала одну з найефективніших сільськогосподарських галузей у світі, і хоча сільське господарство становило 25% французької економіки, у Сполученому Королівстві воно становило лише 4%. У 1950-х роках британська політика дешевого продовольства ґрунтувалася на торгівлі за цінами світового ринку, які протягом цього періоду були значно нижчими, ніж ціни CAP. Вона була доповнена для своїх фермерів з 1950-х років системою дефіцитних платежів.
Де Голль, усвідомлюючи, що CAP була вкрай важливою для економічної безпеки та соціальної стабільності Франції на той час, знав, що британці не приймуть це, і його вето переконався, що вони не зможуть зупинити CAP. Незважаючи на свою складність, походження та рушійний імпульс CAP лежав у простому, але історичному компромісі між сільськогосподарськими інтересами Франції та промисловими інтересами Німеччини. Німеччина як виробнича економіка хотіла безмитного доступу для своїх промислових товарів у всьому ЄЕС, тому Франція отримала CAP, а натомість Німеччина отримала Митний союз і Спільний зовнішній тариф, включені в Римський договір.
Система цінової підтримки розвивалася протягом 1970-х і 1980-х років: CAP поглинала все більше і більше ресурсів Співтовариства, від приблизно 12,9 відсотка бюджету в 1966 році до 68,4 або навіть 80 відсотків у 1985 році. Між 1974 і 1983 роками гарантійні витрати на сільськогосподарську продукцію зросли з трьох мільярдів ЕКЮ до 16 мільярдів ЕКЮ. Ці тенденції виникли саме тоді, коли важливість сільського господарства та сільського населення в державах-членах пропорційно зменшилася. Розподіл пільг також був дуже спотвореним; За оцінками Комісії, у 1991 році близько 80 відсотків підтримки отримали 20 відсотків фермерів ЄС.
Де Голль сказав, що «ряд аспектів британської економіки, від практики праці до сільського господарства» «зробили Британію несумісною з Європою» і що Британія живить «глибоко вкорінену ворожість» до будь-якого загальноєвропейського проєкту.
Після того, як де Голль відмовився від президентства Франції в 1969 році, Велика Британія подала третю і успішну заявку на членство (на той час CAP і Митний союз і тарифна система були добре налагоджені). До цього часу ставлення до приєднання Сполученого Королівства до ЄЕС змінилося в політичних і ділових колах як у Сполученому Королівстві, так і у Франції: наприкінці 1960-х років експорт з Британії до Західної Європи перевищив експорт до країн, що беруть участь у Імперських преференціях, а британські інвестиції в ЄЕС були більшими. ніж те, що йде до Речі Посполитої. Великі фірми передового виробництва стали все активніше виступати за приєднання до ЄЕС, а Конфедерація британської промисловості, чия попередниця Федерація британських промисловців спочатку виступала проти створення європейського митного союзу після Другої світової війни, наголосила на важливості загальноєвропейського інвестиції, співробітництво та скоординована промислова політика. У Франції уряд і бізнес все більше усвідомлювали, що американські фірми домінують у високотехнологічних секторах і краще організовують інтегровані виробничі мережі в Європі, ніж місцеві компанії, частково через фрагментацію європейського бізнесу, як стверджував Жан-Жак Серван. – Шрайбер у своїй книзі Le défi américain («Американський виклик») 1967 року. У відповідь високопоставлені державні службовці Франції та головна організація роботодавців країни, Conseil national du patronat français, лобіювали, щоб змінити політику де Голля щодо британського членства.
Питання суверенітету обговорювалося в той час в офіційному документі Міністерства закордонних справ і у справах Співдружності. Серед «сфер політики, у яких парламентська свобода законодавчої діяльності постраждає від вступу до Європейських Співтовариств», у ньому зазначено: митні збори, сільське господарство, вільний рух робочої сили, послуг і капіталу, транспорт і соціальне забезпечення для трудящих-мігрантів. У документі зроблено висновок (параграф 26), що було доцільно поставити міркування впливу та влади вище тих, що стосуються формального суверенітету.
Договір про приєднання був підписаний у січні 1972 року тодішнім прем'єр-міністром Едвардом Хітом, лідером Консервативної партії. Парламентський Акт про Європейські співтовариства 1972 року було прийнято 17 жовтня, а ратифікаційний документ Сполученого Королівства було передано на зберігання наступного дня (18 жовтня), що дозволило членству Сполученого Королівства в ЄЕС набути чинності 1 січня 1973 року.
Референдум 1975 року
У 1975 році Сполучене Королівство провело свій перший в історії національний референдум про те, чи слід Сполученому Королівству залишатися в Європейському економічному співтоваристві. Правляча лейбористська партія на чолі з Гарольдом Вільсоном брала участь у загальних виборах у жовтні 1974 року, зобов’язавшись переглянути умови членства Сполученого Королівства в ЄЕС, а потім провести референдум щодо того, чи варто залишатися в ЄЕС на нових умовах.Alex May, Britain and Europe since 1945 (1999). Усі основні політичні партії та головна преса підтримали збереження членства в ЄЕС. Проте всередині правлячої Лейбористської партії були значні розбіжності; одноденна партійна конференція 1975 року проголосувала двома проти одного за вихід, а сім із 23 міністрів кабінету були проти членства в ЄЕС , а Гарольд Вілсон призупинив конституційну конвенцію про колективну відповідальність кабінету, щоб дозволити тим, міністрів публічно агітувати проти уряду.
5 червня 1975 року виборцям було запропоновано проголосувати «за» чи «ні» на запитання: «Чи вважаєте ви, що Велика Британія повинна залишитися в Європейському Співтоваристві (Спільному ринку)?» Усі адміністративні округи та регіони Сполученого Королівства відповіли більшістю голосів «за», окрім Шетландських островів і Зовнішніх Гебрідських островів. При явці трохи менше 65%, результат голосування склав 67,2% на користь того, щоб залишитися, і Сполучене Королівство залишилося членом ЄЕС. Згідно з даними, підтримка виходу Сполученого Королівства з ЄЕС у 1975 році не пов’язана з підтримкою виходу на референдумі 2016 року.
Від референдуму до Маастрихтського договору (1975–1992)
У 1979 році Сполучене Королівство відмовилося від новоствореної Європейської валютної системи (EMS), яка була попередником створення валюти євро.
Опозиційна Лейбористська партія на загальних виборах 1983 року виступала за вихід з ЄЕС без референдуму. Воно зазнало важкої поразки; було переобрано консервативний уряд Маргарет Тетчер. Згодом Лейбористська партія змінила свою політику.
У 1985 році Сполучене Королівство ратифікувало Єдиний європейський акт – перший великий перегляд Римського договору – без референдуму, за повної підтримки уряду Тетчер.
У жовтні 1990 року – за консервативного правління Маргарет Тетчер – Сполучене Королівство приєдналося до Європейського механізму валютних курсів (ERM), з прив’язкою фунта стерлінгів до кошика з восьми інших європейських валют.
Маастрихтський договір і партія референдуму Тетчер пішла у відставку з посади прем'єр-міністра в листопаді 1990 року через внутрішні розбіжності всередині Консервативної партії, які частково виникли через її все більш євроскептичні погляди. Велика Британія була змушена вийти з ERM у вересні 1992 року після того, як фунт стерлінгів зазнав тиску валютних спекулянтів (цей епізод відомий як Чорна середа). За оцінками, кінцеві витрати для платників податків Сполученого Королівства перевищили 3 фунти стерлінгів мільярд.