Магрибський квартал ( Hārat al-Maghāriba, , Sh'khunat Ha Mughrabim), відомий в деяких європейських мовах як Марокканський квартал — район у південно-східній частині Старого міста Єрусалима, заснований наприкінці XII століття. Він знаходився між Стіною плачу на сході, стінами Старого міста на півдні (включно з Магрибськими воротами), Єврейським кварталом на заході та Мусульманським кварталом на півночі. Квартал був заснований сином Салах ад-Діна як ісламський вакуф або релігійна власність на користь вихідців з Магрибу.10 червня 1967 року, через три дні після захоплення Старого міста збройними силами Ізраїля під час Шестиденної війни, квартал був повністю знесений за наказом мера Західного Єрусалиму Тедді Коллека. Підставою для знесення було бажання розширити вузький провулок, який утворили для доступу євреїв до Стіни плачу за наказом Сулеймана Пишного ще в XVI столітті і підготувати територію для публічного доступу великої кількості єврейських прочан, які прагнули там помолитися після 18-річного вигнання. Зараз на місці колишнього Марокканського кварталу знаходиться Площа Стіни плачу.

Історія

Аюбідська та мамлюцька епохи За словами історика XV століття Муджір ад-Діна, невдовзі після того, як мусульманська армія Салах ад-Діна звільнила Єрусалим від хрестоносців, у 1193 році син Салах ад-Діна, Аль-Малік аль-Афдал Нуруд-Дін Алі заснував цей квартал як вакуф на користь усіх іммігрантів з Магрибу (Північної Африки). Згідно з пізнішим документом, межами цього кварталу (ḥārat) були західна стіна Харам аш-Шаріф (Храмової гори) на сході, громадська дорога, що вела до Сілоамської купелі на півдні; резиденція каді Єрусалиму Шамс ад-Діна на заході і Кантарат Умам аль-Банат/прохід Арки Вільсона на півночі. Вакуф був створений для «користі всієї громади Магрибу, всіх видів і типів занять, чоловіків і жінок, старих і молодих, низьких і високих, щоб оселитися в ньому в своїх резиденціях і щоб отримати вигоду від його використання відповідно до своїх різноманітних потреб». Невдовзі євреям, багато з яких також походили з Магрибу (сефарди) також дозволили оселитися в ньому. До 1303 року магрибці вже добре облаштувались у кварталі, про що свідчило те, що Умар ібн Абдулла ібн Абдун-Набі аль-Масмуді аль-Муджарад пожертвува для кварталу завію (релігійну установу подібну до монастиря).

Вакуф Аль-Афдала був не тільки релігійним і благодійним за своїми цілями, але також передбачав створення там медресе з юридичною школою, згодом названої епонімічною назвою Афдалія, для малікійського мазгабу (ісламських юристів) міста. Видатний нащадок андалузької суфійської родини містиків, Абу Мадян, оселився в Єрусалимі на початку XIV століття та зробив в 1320 році ще одну велику пожертву для магрибців — Завію біля Ланцюгових воріт. Вона складалась з вакуфській власності у сусідньому Ейн-Керемі та ще одній в Кантарат Умам аль-Банат біля Ланцюгових Воріт, яка слугувала притулком для новоприбулих іммігрантів. Право узуфрукту (манфаа) обох цих вакуфів було зарезервоване назавжди для єрусалимських вихідців з МагрибуBurgoyne, 1987, p. 69. Пожертвування Кантарату Умам аль-Банат складалося із залу, двох квартир, двору, приватних зручностей, а внизу — магазину та печери (qabw). Власність в Ейн-Керемі була великою, складала площу 15 000 дунамів і охоплювала більшу частину поселення. До документа було додано положення про те, що вакуфське майно після смерті донора буде передано під опіку адміністратора (mutawalli) і наглядача (nāzir), обраних громадою за їх видатне благочестя та мудрість.

Десь на початку 1350-х років третій вакуф був наданий маринідським султаном Марокко Абу'л Гасаном Алі I. Він представляв собою копію Корану, написану султаном власною рукою. Подальші пожертвування кварталу відбулися в 1595 і 1630 роках.

До появи мусульман в Єрусалимі більша частина території під Стіною плачу була завалена уламками, і єврейські молитви протягом ісламського періоду, схоже, здійснювалися в синагогах в єврейському кварталі або, у публічних випадках — на Оливковій горі. Вузький простір або провулок, що відокремлює Стіну плачу від прилеглих будинків Марокканського кварталу було створено в XVI столітті за наказом Сулеймана Пишного, щоб надати можливість євреям молитись перед стіною.

Османська доба

Османські податкові реєстри нараховували 13 домогосподарств у Магрибському кварталі у 1525–26 роках, 69 домогосподарств, 1 холостяка та 1 імама у 1538–39 роках, 84 домогосподарства та 11 холостяків у 1553–34 роках, 130 домогосподарств та 2 холостяків у 1562–63 роках та 126 домогосподарств та 7 холостяків у 1596–97. . Хоча спочатку квартал був створений для виходців з Магрибу, в ньому протягом століть у різний час проживали також євреї, християни та мусульмани з Палестини та інших країн. На той момент, як уряд Ізраїлю вирішив знести їхні будинки, приблизно половина мешканців кварталу могла простежити своє походження від іммігрантів з Магрибу.

За словами французького мандрівника Шатобріана, який відвідав Єрусалим в 1806 році, деякі жителі кварталу були нащадками маврів, яких вигнали з Іспанії під час Реконкісти наприкінці XV століття. Вони були добре прийняті місцевою громадою, і для них була побудована мечеть. Мешканці району зберігали свою культурну особливість щодо їжі, одягу та традицій, доки вони не асимілювалася з рештою Старого міста в XIX столітті. Квартал також був природним місцем зупинки для жителів Магрибу, які прибували до міста для паломництва до мечеті Аль-Акса.

Протягом багатьох років у кварталі було засновано невелику кількість шкіл і мечетей, і в ньому мешкали мусульманські священнослужителі, які виконували релігійні обов'язки в мечеті Аль-Акса.

Місце єврейської молитви та плачу перед Стіною плачу займало ділянку довжиною близько 30 метрів вздовж стіни, доступ до якої був через вузький прохід з вулиці царя Давида. На відстань від стіни ділянка простягалася менше, ніж на 3,5 метра. На південному кінці знаходилась одна з двох завій, заснованих там у середньовіччі, а з заходу провулок перед Стіною плачу був закритий глухими стінами будинків мешканців Марокканського кварталу. У 1840 році через британського консула була подана пропозиція від британського єврея, яка була першою спробою змінити статус-кво. В поданні просилось дозволити євреям облаштувати і забрукувати біля стіни ділянку площею 120 квадратних метрів. План був відкинутий як адміністратором вакуфу Абу-Мадьян, так і Мухаммедом Алі-пашою. Мусульмани в цьому районі скаржилися на надмірний шум, який на відміну від минулої практики, спричиняли нові єврейські паломники. В свою чергу мусульмани просили євреїв тихіше здійснювати свої традиційні практики під час молитви біля Стіни плачу та утримуватися від проголошень там доктринальних питань.На початку XIX століття єврейські прочани були рідкістю, і, за словами Єгошуа Бен Ар'є, не мали жодної особливої відмінності. У розповіді про свою подорож до Святої Землі в 1845 році Т. Тоблер зазначив про існування мечеті в Мусульманському кварталі.

Згідно Єгошуа Бен-Ар'є, магрибці вважали євреїв невірними, через що останні піддавалися переслідуванням і були змушені заплатити певну суму в обмін на право молитися біля Стіни без перешкод. Напруга між євреями та мусульманами щодо Стіни плачу посилилась з виникненням сіонізму та, як наслідок, поширення побоювань серед мусульман, що євреї претендуватимуть на всю Храмову гору. Мозес Монтефіоре та барон Ротшильд неодноразово намагалися викупити всю цю територію, але безуспішно. У 1887 році заявка Ротшильда на купівлю кварталу супроводжувалася проектом його перебудови як «заслуги та честі для єврейського народу», і пропонувала переселити місцевих мешканців у кращі помешкання в іншому місці. Здавалося, османська влада була готова дати своє схвалення. Згідно з деякими джерелами, найвищі світські та мусульманські релігійні авторитети в Єрусалимі, такі як Мутасарриф (османський губернатор Єрусалиму) Шериф Мехмед Рауф-паша та муфтій Єрусалиму Мухаммед Тахір Хусейні фактично дали своє схвалення. План провалився через єврейські, а не мусульманські заперечення і був відкладений після того, як головний рабин (хахам) єрусалимської сефардської громади заявив, що він мав «натяк провидіння», що у випадку, якщо продаж відбудеться, почнеться жахлива різанина євреїв. Його думка могла відображати побоювання сефардів, що найсвятішим місцем юдаїзму таким чином заволодіють ашкеназі.

У перші два місяці після вступу Османської імперії в Першу світову війну, турецький губернатор Єрусалима Закей-бей запропонував продати квартал євреям, вимагаючи суму в 20 000 фунтів стерлінгів, які, за його словами, будуть використані як для переселення мусульманських сімей так і для створення публічного простору перед Стіною. Однак у євреїв міста не вистачало необхідних коштів.

Епоха Британського мандату

У кварталі існував хоспіс «Дар аль-Магаріба», який надавав житло для мусульман Магрибу, які здійснювали паломництво до ісламських місць Єрусалиму.

У квітні 1918 року Хаїм Вейцман, тоді відомий сіоністський лідер, під час відвідання Єрусалима надіслав листа через британського дипломата Рональда Сторрза, пропонуючи шейхам 70 000 фунтів стерлінгів в обмін на Стіну та будівлі Марокканського кварталу. Ця пропозиція була негайно відхилена. Тоді Вейцман звернувся зі своєю петицією до Артура Балфура, просячи його вирішити проблему шляхом винесення рішення на користь євреїв. У листі від 30 травня того ж року під заголовком «ПЕРЕДАЧА СТІНИ ПЛАЧУ ЄВРЕЯМ» він навів такі причини:«Ми, євреї, маємо багато святих місць у Палестині, але Стіна плачу, яку вважають частиною старої Храмової стіни, є єдиною, яка в якомусь сенсі залишилася нам. Всі інші знаходяться в руках християн або мусульман. І навіть Стіна плачу насправді не наша. Воно оточене групою жалюгідних, брудних напівзруйнованих і занедбаних будівель, які роблять це місце з гігієнічної точки зору надзвичайно небезпечним, а з точки зору сентиментальних почуттів — джерелом постійного приниження для євреїв усього світу. Наш найсвятіший пам'ятник у нашому найсвятішому місті знаходиться в руках якоїсь сумнівної магрибської релігійної громади, яка утримає ці халупи з метою отримання доходу. Ми готові справедливо компенсувати цій громаді ці доходи, але ми хотіли б, щоб це місце було очищено; ми хотіли б надати йому гідного та респектабельного вигляду».Незважаючи на це, як Стіна плачу, так і Марокканський квартал протягом періоду британського мандату залишалися власністю вакуфу, а євреї зберігали своє давнє право відвідувати Стіну. Під час заворушень у підмандатній Палестині 1929 року, євреї та мусульмани сперечалися через взаємні претензії на територію, прилеглу до Марокканського кварталу, при цьому євреї стверджували, що не мають жодних претензій на Храмову гору, але вимагали від британської влади експропріювати та знести Марокканський квартал. У заворушеннях брали участь як єврейські паломники з Магрибу, так і мусульманські і кілька євреїв були вбиті або поранені. Для вирішення питання Велика Британія зі схвалення Ліги Націй призначила спеціальну комісію. Комісія знову підтвердила статус-кво, водночас встановивши певні обмеження, у тому числі заборонивши євреям проводити молитви під час Йом Кіпур (найсвятіше свято в іудаїзмі), які передбачали дудіння в шофар, а мусульманам здійснювати зікр (ісламські молитви) близько до стіни або з навмисною метою викликати роздратування у євреїв.

Йорданська епоха

Коли війська Йорданії вийшли переможцями в битві за контроль над Старим містом під час арабо-ізраїльської війни 1948 року, з Єврейського кварталу, який знаходився поруч з Марокканським кварталом було вигнано 1500 єврейських жителів. Заради справедливості треба зазначити, що одночасно з західного Єрусалиму, що залишився під контролем армії Ізраїлю було виселено або втікло біля 30 000 мусульман.