Двора (Дебора) Бертонова (12 березня 1915, Тифліс, Російська імперія — 19 квітня 2010, Тель-Авів) — ізраїльська танцюристка, хореографка і педагогиня. Бертонова, відома своїми сольними танцювальними програмами, сама ставила їх, а також програми для труп «Бат-Шева» та «Театронетто». Лауреатка Премії Ізраїлю (1991).

Життєпис Народилася в сім'ї акторів Євсея (Єхошуа) та Міріам Бертонових у 1915 році в Тифлісі, де вони гастролювали з театральною трупою. У 1922 році батько приєднався до трупи московського театру Габіма, де став одним з провідних акторів. Дебора прожила в Москві з 1922 по 1928 рік, в 1923 році почавши вчитися танцям у балетній школі Большого театру До програми навчання входили як класичний балет, так і характерний танець та пантоміма. У 9-річному віці, у 1924 році, Дебора вперше з'явилася на сцені Большого театру в групі дітей, що зображували океан, накрившись великим шматком тканини.

У 1928 році сім'я Бертонових приїхала до Палестини, щоб брати участь у гастролях «Габіми». У Палестині Дебора вперше виступала як солістка, виконавши в культурному центрі кібуца Дганія номер «Маленька танцівниця», а на святкуваннях на честь «Габіми» — «Танець жебраків» з п'єси « Діббук» у постановці Євгена Вахтангова .

Коли трупа «Габіми» вирушила у турне Північною Америкою, батьки залишили Дебору в Берліні в товариша родини Франа Полоцького. Дівчинка жила в Німеччині до 1933 року і навчалася у танцювальній школі Трюмпі та Скоронель. Одночасно вона навчалася грі на ударних інструментах у Карла Орфа та балінезських народних танців у Радна Мааса Джодіані. Гроші на оплату уроків та проживання у Полоцького заробляла, виступаючи у будинках багатих берлінців. В 1933 році (у 17-річному віці) деякий час викладала сучасний танець в єрусалимській консерваторії Еміля Хаузера і Тельми Елін .

З 1934 року Бертонова продовжувала навчання в лондонській школі «Дарлінгтон-Голл», де викладали балетмайстри-новатори Курт Йосс та Зігурд Ледер. За рекомендацією Йосса, вона взяла в 1936 році участь у міжнародному танцювальному конкурсі в Парижі, журі якого очолював українець Серж Лифар. Журі присудило Бертоновій перший приз за танці «Типажі весілля» та «Перший бал» .

Йосс також звів молоду танцюристку з Марі Рамбер, яка організувала для неї серію виступів. Один із відвідувачів цих виступів познайомив Бертонову у жовтні 1936 року з письменником Іммануелем Бін-Горіоном. Повернувшись до Палестини, вони одружилися в травні 1937 року в Реховоті. Через рік Дебора народила сина Ідо, який у майбутньому став актором, режисером та поетом. У 1960-ті роки сім'я перебралася до Холона, де оселилася поряд з будинком Ієхошуа Бертонова.

Вже в 1936 році Дебора Бертонова виступала з гастролями в Чехословаччині і прибалтійських країнах, а з 1937 році почала регулярні сольні виступи як в Палестині, так і за кордоном. У 1948 році вона дала сольний танцювальний вечір на Бродвеї в Нью-Йорку, у 1962 році — сольний спектакль у «Театрі де ля Віль» у Парижі і того ж року взяла участь у міжнародному фестивалі пантоміми у Берліні. У 1960 році отримала стипендію ЮНЕСКО на відвідування Гани, де вивчала місцеве танцювальне мистецтво, яке надалі використала у своїй творчості. Вдруге відвідала Гану в 1965 році. Наступного року відвідала Індію, танцювальне мистецтво якої також згодом пропагувала в Ізраїлі.

У 1944 році заснувала власну танцювальну студію в Тель-Авіві, де протягом 40 років давала уроки як дітям, так і професійним танцюристам. У 1970 році оголосила про завершення виконавської кар'єри, проте продовжувала працювати як викладачка і хореографка, а в 1985 році повернулася на сцену з новою версією «Танця жебраків», яку представила на IX конференції з юдаїки в Єрусалимі та на святкуванні 70-річчя «Габіми». У 1991 році виконала невелику роль у постановці «Вплив гамма-променів на чорнобривці» (театральна школа «Бейт-Цві»), а через рік — у фільмі Амоса Гутмана «Незбагненна милість». У 1996 році вперше виступила із сольною виставою без жодного елементу танцю. У ході трирічних гастролей країною ця постановка пройшла більше ста разів. У 2000 році Бертонова брала участь у постановці «Прощання зі сценою» трупи «Театронетто». На початку 2002 року перелом стегнової кістки в результаті падіння змусив Бертонову остаточно припинити виступи, після чого вона почала роботу над автобіографічною книгою «За лаштунками душі» ( , що побачила світ у 2005 році.

Єдиний син Двори, Ідо, наклав на себе руки у 1972 році, у 35-річному віці 35. У 1986 році помер її чоловік Іммануель Бін-Горіон. Сама вона померла у лікарні Іхілова у Тель-Авіві у 2010 році, на 96-му році життя.

Творчість Упродовж тривалого часу Двора Бертонова виступала як танцюристка-солістка, самостійно працюючи над хореографією своїх вистав. За визначенням її чоловіка, її творчість була «унікальним гібридом стилізованого танцю й пантоміми». Критика відзначала змістовність її танців, які представляли спостережливість і почуття гумору авторки, економічність рухів і відсутність необхідності у реквізиті. З середини 1940-х років у творчості Бертонової помітне місце займають постановки, які вона сама визначала як драми; у таких роботах поєднувалися сольні танцювальні номери та декламація текстів, часто на біблійну чи єврейську національну тематику. На її переконання, такі біблійні постаті як Іохаведа і пророчиця Девора вимагали особливих засобів вираження, і вона, втілюючи їх образи, звертаючись до архаїчних форм мистецтва.

Один із перших сольних номерів Бертонової, «Танець жебраків», залишався серед її найвідоміших творів протягом кар'єри. Серед інших відомих довоєнних робіт Бертонової — «Донька Їфтаха» (музика Нахума Нарді), «Покинута дитина» та «Типажі весілля» (всі — у 1930 році); «Розмова двох євреїв» (музика Юлія Енгеля) і «Творець чарівництва» (обидва — 1933); «Перший бал» (музика М. Пенні, 1935); «Шабат» (музика К.арела Саломона), «Долина» і «Мати» (музика Марка Лаврі, всі — 1936); «Сільська дівчина потрапляє в місто» (музика Марка Лаврі) і «Вулиця прикростей» (обидва — 1938 року).

У 1940 році були створені композиції «Учитель» та «Учень», у 1943 році — «Партизанка», «Невідомий солдат», «Офіціант» (музика Марка Лаврі) та «Принцеса на горошині» (музика Моцарта), у 1946 році — «Партизанка». Вихід з Єгипту" (музика Йозефа Таля) та «Ізкор» (музика Едена Партоша) і в 1947 році — «Дівчина-халуц» (музика Едена Партоша). На музику Таля покладено композиції «Шлях до Єрусалиму» (1952) та «На згадку» (1957). Також у 1957 році з'явилася робота «Комедіант» на музику Ханана Вінтерниця, а в 1960-і роки — танці на африканські мотиви, записані в Гані.

У період перерви у виступах, у 1979 році, Бертонова поставила для танцювального ансамблю «Бат-Шева» номер «Спогади про людей» на музику Таля. У 1994 році, у 80-річному віці, разом зі своєю ученицею Даніеллою Міхаелі вона створила для щорічного фестивалю в Центрі Сюзан Далаль композицію «Коли гаснуть вогні», джерелом натхнення для якої стали твори Федеріко Фелліні.

Визнання заслуг В 1991 році Дворі Бертоновій була присуджена Премія Ізраїлю в галузі танцювального мистецтва, яку вона розділила з Центром Сюзан Далаль, а наступного року вона стала лауреаткою премії Ізраїльського союзу виконавців (). У 1994 році Бертонова була удостоєна звання почесної громадянки Холона.

Див. також Список лауреатів премії Ізраїлю

Примітки

Посилання

БЕРТОНОВА Дебора — стаття з Російської єврейської енциклопедії