Тайт-енд (, позначається літерами ТЕ) — атакуюча позиція в американському футболі, арена-футболі та канадському футболі. Це гібридна позиція, яка поєднує в собі характеристики та ролі як лайнмена нападу, так і ресивера. Подібно до лайнменів нападу, тайт-енди зазвичай шикуються на лінії атаки та мають достатні фізичні дані, щоб ефективно блокувати. З іншого боку, на відміну від лайнменів нападу, тайт-енди є правомірними ресиверами та потужною зброєю в схемах нападу команди.

Роль тайт-енда в будь-якій атаці залежить від уподобань і філософії головного тренера, та загальної динаміки команди. У деяких системах тайт-енд діє просто як шостий гравець лінії нападу, рідко виходячи для передач. Інші системи використовують тайт-енда головним чином як ресивера, часто використовуючи переваги його зросту як перевагу над вторинним захистом противника. У багатьох командах є один тайт-енд, який спеціалізується на блокуванні під час бігових розіграшів, і других тайт-енд із кращими навичками ловити пас у пасових розіграшах. Різні атакуючі схеми можуть використовувати від одного до трьох тайт-ендів одночасно або не використовувати жодного.

Тайт-енди НФЛ у 2024 році заробляли в середньому 8 мільйонів доларів на рік; деякі з найкращих тайт-ендів заробляють близько 17 мільйонів доларів на рік. Ця посада є однією з найнижче оплачуваних у НФЛ. З 2019 року НФЛ святкує Національний день тайт-ендів у четверті вихідні жовтня, щоб привернути увагу до тайт-ендів у лізі.

Кар'єра тайт-ендів зазвичай досягає свого піку у віці 25-30 років (дослідження, проведене Apex Fantasy Leagues, показало, що 69 % «пікових» сезонів потрапляють саме у цей діапазон).

Історія

Поява тайт-ендів тісно пов'язана із занепадом одновзводної системи в 1940-х і 50-х роках. Спочатку правило одновзводної системи (похідне від еволюції гри в інших формах футболу) обмежувало заміни, тому гравці повинні були вміти вправно грати «з обох боків м'яча», тобто і в нападі, і в захисті. Більшість лайнменів нападу виконували також роль лайнменів захисту або лайнбекерів, а ресивери — дефенсив-беків. У той час ресивери були відомі як енди або фланкери: енди розташовувалися на обох кінцях, а фланкери — зовні та позаду них на відповідному фланзі.

З послабленням правил заміни у професійних іграх з 1940-х років і після 1964 року в коледжних іграх, стала нормою двовзводна система, в якій гравці поділялися на напад і захист, і більшість грали лише «з одного боку м'яча». З появою , подвійні комплекти хафбеків швидко відійшли у минуле, і з'явився «гібрид» раннінбека та ресивера — «фланкербек» («flanker back»), що розташовувався ззовні від хафбека та фулбека, прикриваючи їх з флангів (тобто, здійснюючи їх «flanking»). Ресивери ж, що знаходилися на кожному кінці лінії сутички зберегли свою історичну назву «енди».

На початку 1960-х років багато професійних клубів почали розміщувати фланкера далеко позаду, одразу за лінією сутички, що було частиною того, що тренер команди «Вашингтон Редскінс» охарактеризував як «систему трьох ендів» («three ends system»)«Washington Redskins: All Will Be Bright and Shiny — Except After Kickoffs,» Pro Football 1961. New York: Fawcett Publications, 1961; p. 35.. Ресівера, розташованого на чисельно меншій «слабкій» стороні формації, стали називати «спліт-енд»; а енда, що знаходився на тій самій стороні, що й фланкер, розташований близько до блокуючих лайнменів — «тайт-енд» Позиція тайт-енда, розроблена в 1950-х роках, поєднувала в собі функції блокування та прийому пасів.

Більш широке використання тайт-енда як ресивера в передових схемах атаки1960-х років призвело до появи перших зірок на цій позиції, таких як Майк Дітка з «Чикаго Берс», з та з .

Сучасна позиція

Навіть з появою зіркових тайт-ендів у ролі ресиверів, у нападах НФЛ з 1960-х до початку 1980-х років, де використовувався раш, тайт-енди продовжували залишатися переважно блокувальниками, що вишиковувалися поруч з офенсив-теклами та виконували короткі та середні дрег-рути (вид , коли ресивер пробігає кілька ярдів вперед по полю, потім повертає на 90° до центру поля та біжить паралельно лінії сутички).

Починаючи з 1980 року, тайт-енд почав використовувати схему ресиверських рутів «». Він вишиковувався навпроти меншого корнербека, або ж починав рух, щоб уникнути затискання на лініїJaworski 2010, p.81.. Захист прикривав його або стронг-сейфті, або лайнбекером, оскільки був менш популярнимJaworski 2010, p.93. Стронг-сейфті в ті часи також цінилися за захист від пробіжок, ніж за швидкість прикриття. Надання їм ще одного захисника, який допомагав прикривати Вінслоу, відкривало прогалини для інших ресиверівJaworski 2010, pp.93–94. Вінслоу непередбачувано вишиковувався в будь-якій формації — в триточковій стійці як блокер, двоточковій як ресивер, або рухався як фланкер чи офенсив-бек. Головний тренер 2000-х років називав таких багатогранних тайт-ендів «джокерами», визнаючи Вінслоу першим з них в історії НФЛ. Головний тренер «Петріотс» зазначає, що тайт-енди, які ловлять паси (та отримують найбільшу платню) «є прямими нащадками Келлена Вінслоу», і зараз стало менше тайт-ендів, які вміють блокувати на лініїJaworski 2010, p.112.

У 1990-х роках спортивна майстерність як рут-ранера остаточно змінила те, як команди використовували тайт-ендів. Під постійним як ресивер, він став першим тайт-ендом в історії НФЛ, який набрав за кар'єру понад 10 000 ресиверських ярдів. та (обидва грали в баскетбол у коледжі) також прославилися як ресивери, маючи швидкість вайд-ресивера і силу та розмах рук баскетбольного важкого форварда.

Роб Гронковскі (на ілюстрації), зріст якого становив 198 см, досяг найвищих результатів, встановивши рекорд серед тайт-ендів за один сезон у 2011 році з 17 тачдаунами (побивши рекорд Гейтса та в 13 тачдаунів) та 1327 ресиверських ярдів, перевершивши рекорд Вінслоу (1290 ярдів). Джиммі Грем того ж сезону також обійшов Вінслоу з 1310 ярдами. Шість із 15 гравців НФЛ з найбільшою кількістю прийомів того року були тайт-ендами, що є найбільшим показником в історії НФЛ. У попередніх сезонах зазвичай щонайбільше один або два гравці цієї позиції потрапляли до топ-рангу.

Роль

Тайт-енди виконують дві основні ролі: як блокери або як ресивери. Також уже рідко тайт-енду також надається можливість пробігти з м'ячем.

Блокер У НФЛ тайт-енди більші, сильніші та повільніші за ресиверів, тому більш ефективні у блокуванніFootball 101: Tight Ends and Quarterbacks by Mark Lawrence. Retrieved February 25, 2010.. Завданням тайт-енда, разом з фулбеком, є блокування захисників противника для своїх гравців (і раннінбеків, і ресиверів). Тайт-енди використовуються як блокери для захисту квотербека під час пасових розіграшів, і для утворення проривів у лінії захисту та для зв'язування лайнбекерів та дефенсив-беків.

Історично використовувався один тайт-енд, якого зазвичай розміщували на правій стороні лінії нападу. З початку 2000-х років частіше почали використовувати схему з двома тайт-ендамиDouble trouble: Cowboys' Parcells jumping on two-tight-end trend, September 20, 2006.. Іноді можуть використовуватися схеми з 3 або 4 тайт-ендів у схемах «heavy» або «jumbo», зазвичай для блокування в ситуаціях з малою дистанцією або для того, щоб сіяти плутанину в тилу захисту за допомогою такої незвичайної схеми. Коли потрібен блокер, більший за тайт-енда, при цьому здатний ловити пас, цю позицію іноді заповнює лайнмен нападу, який повідомляє рефері, що він є правомірним ресивером, якого розмовно називають «правомірним теклом» (tackle eligible).

Ресивер

Історично основною роллю тайт-енда було блокування, зі стратегічним використанням як ресивера. З часом акцент в нападі змістився з пробіжок на передачу пасів, і разом з цим роль розширилася тайт-енда як ресивера. Тайт-енд зазвичай швидший за лайнбекерів і часто сильніший за корнербеків та сейфті, які намагаються його зупинити. Загалом існує неминучий компроміс між швидкістю й спритністю тайт-енда та його габаритами, а це означає, що більш мобільні тайт-енди, як правило, не такі ефективні, як блокувальники. Коли команда не може знайти гравця, здатного виконувати обидві ролі, вона часто використовує одного з тайт-ендів, який сильніший в одній ролі, ніж в іншій, залежно від типу навичок, необхідних для поточного розіграшу.

На самому кінці спектра ресиверів знаходяться «гібридні» тайт-енди, яких обирають переважно за їхні здібності до лову пасів. Часто ці гравці мають майже таку ж швидкість, як вайд-ресивер, але більші габарити та силу. Розіграші, що використовують їхні переваги, розроблені таким чином, щоб максимально використати поєднання габаритів, швидкості та розмаху рук.

Фізичні дані

Середній зріст тайт-ендів становить 193 см, а вага перевищує 115 кг. Зазвичай вони є одними з найвищих членів команди — їхній зріст можна порівняти з багатьма лайнменами.

Тайт-енди повинні мати такі показники, оскільки їх використовують для блокування лайнбекерів та лайнменів захисту, а також для пробігання рутів та ловлі пасів від квотербека, обганяючи дефенсив-беків. Також це одні з найважчих гравців команд — лише лайнмени та деякі лайнбекери важать більше, ніж середній тайт-енд.

Через свій більший розмір тайт-енди майже завжди повільніші за ресиверів та раннінбеків, хоча деякі мають виняткову швидкість. Прикладом тайт-енда з перевагою в швидкості (ціною здатності блокувати) є Вернон Девіс, зростом 1,91 м та вагою 112 кг, який за 4,38 секунди.

Номери гравців

В американському футболі гравцям з певними навичками зазвичай видаються номери на футболках у визначеному діапазоні. У шкільних іграх тайт-енди можуть носити будь-які номери, крім 50–79.

Національна асоціація студентського спорту «наполегливо рекомендує», щоб тайт-енди носили номери 80–99, але це не є обов'язковим.

У НФЛ нумерація змінилася у 2021 році та дозволяє їм носити номери 0–49 та 80–89. Діапазон номерів 0–49 є відносно недавнім доповненням до правил; в результаті більшість тайт-ендів досі мають номери в діапазоні 80–89.

Примітки

Подальше читання