Філіп Артур Ларкін ( 9 серпня 1922, Ковентрі — 2 грудня 1985, Кінґстон-апон-Галл) — британський поет, письменник і джазовий критик. Перша книга поезій «» вийшла друком 1945 року, далі вийшли два романи «» (1946) і «» (1947). Став відомим після публікації другої збірки поезій «» 1955 року, далі опубліковано збірки (1964) та (1974). Від 1961 до 1971 року працював джазовим критиком у газеті The Daily Telegraph, статті вийшли окремою книгою «Все що джаз: щоденник записів 1961–71» (1985). Був редактором «» (1973). Нагороджений низкою відзнак, серед яких . Після того як 1984 року помер Джон Бетчеман, Ларкіну запропонували посаду поета-лауреата Великої Британії, але він відмовився.
Закінчивши 1943 року Оксфордський університет за спеціальністю «Англійська мови та література», Ларкін став бібліотекарем. Упродовж тридцяти років працював університетським бібліотекарем у в Університеті Галла, де створив більшість своїх надрукованих робіт. За словами , його віршам притаманна «дуже англійська, похмура точність» щодо емоцій, місць та стосунків, а описав їх як «зниження планки й втрату надії». Ерік Гомбеґер (вторуючи Рендаллові Джарреллу) назвав поета «найсумнішим серцем у післявоєнному супермаркеті» - та й сам Ларкін сказав, що депривація для нього була «тим, чим нарциси були для Вордсворта»Motion 2005, pp. 208–209; Chatterjee 2006, p. 19 (for Donald Davie).. Його вірші мають складну, але гнучку форму. На них позначився вплив Вістена Одена, Вільяма Єйтса і Томаса Гарді. , колишня дружина видавця Ларкіна Джорджа Гартлі ("Marvell Press"), схарактеризувала їх як «пікантну суміш ліризму і невдоволення». Натомість антолог Кіт Тума зазначає, що в творах Ларкіна є щось більше, ніж можна подумати, якщо сприймати їх лише за репутацією похмуро песимістичнихTuma 2001, p. 445..
У Ларкіна склався імідж приземленого, усамітненого англійця, який не любив слави й уникав публічного літературного життя. 1992 року, вже після смерті письменника, опублікував його листи. Це спричинило суперечки щодо його особистого життя та політичних поглядів, що їх Джон Бенвілл назвав жахливими, але й місцями смішнимиBanville 2006.. назвала його «часами, запеклим расистом і трохи женоненависником», але академік Джон Осборн твердив 2008 року, що «найгірше, що будь-хто дізнався про Ларкіна, - це якісь грубі листи й схильність до м'якшого порно, ніж те, яким розважається широкий загал»Cooper 2004, p. 1, for Lisa Jardine; Osborne 2008, p. 15.. Попри таку суперечність думок, згідно з опитуванням 2003 року, Ларкіна обрали найулюбленішим британським поетом за попередні 50 років, майже через два десятиліття після його смерті, а 2008 року The Times назвав його найвизначнішим письменником післявоєнної Британії.
1973 року оглядач газети «» назвав Ларкіна «бардом Ковентрі»a poet "with feet firmly on the ground," Coventry Evening Telegraph, 15 November 1973, p.17. 2010 року в Кінгстон-апон-Галлі провели фестиваль на відзначення 25-річчя від дня поетової смерті. Фестиваль завершився відкриттям 2 грудня статуї Ларкіна роботи скульптора Мартіна Дженнінґса . 2 грудня 2016 року, по 31-й річниці з дня його смерті, в у Вестмінстерському абатстві відкрито кам'яний меморіал Ларкіну.
Життєпис
Раннє життя та освіта Філіп Ларкін народився 9 серпня 1922 року на Полтні Роуд, 2, в . Єдиний син і наймолодша дитина Сідні Ларкіна (1884–1948) та Еви Емілі (1886–1977), дочки службовця Вільяма Джеймса Дея. Рід Сідні Ларкіна походив з Кенту, але принаймні з вісімнадцятого століття його пращури жили в Лічфілді (Стаффордшир), де спочатку вони були кравцями, а потім стельмахами та шевцями. Рід Деїв походив з Еппінга (Ессекс), але 1914 року вони переїхали до Лі в Ланкаширі Philip Larkin: A Writer's Life, Andrew Motion, Faber and Faber, 2018, pp. 1-2.
Ларкіни мешкали в районі , доки майбутньому поетові не виповнилось п'ять роківMotion 1993, pp. 8,10., а потім переїхали до великого триповерхового будинку середнього класу з кімнатами для слуг поблизу та на Мейнор-Роуд. Їхній колишній будинок на Мейнор-Роуд пережив бомбардування під час Другої світової війни, але його знесли у 60-х роках у рамках програми модернізації дорігMotion 1993, p. 10., а саме будівництва внутрішньої кільцевої дороги. Сестра Кетрін, на прізвисько Кітті, була на 10 років старша за нього . Його батько, який і став скарбником міста Ковентрі, був особливою особистістю, "нігілістично розчарованим у середньому віці"Larkin, letter to Monica Jones, 7 August 1953, Letters to Monica, p. 106.. У ньому поєднались любов до літератури і захоплення нацизмом, і він відвідав два з'їзди НСДАП в Нюрнберзі в середині 30-хBradford 2005, p. 25.. Він познайомив сина з творами Езри Паунда, Томаса Еліота, Джеймса Джойса і насамперед Девіда ЛоуренсаBradford 2005, p. 26.. Мати була нервовою і пасивною жінкою, «свого роду дефектним механізмом... Її ідеал - «знесилюватись» і щоб нею опікувались»Larkin to Monica Jones, 8 April 1955, Letters to Monica, p. 148., цілком під впливом свого чоловікаMotion 1993, p. 11..
Раннє дитинство Ларкіна було в чомусь незвичним: до восьми років його навчали вдома мати й сестра. Ні друзі, ні родичі ніколи не відвідували сімейний будинок, і в нього розвинулось заїканняBradford 2005, pp. 28, 31.. Утім, пішовши до початкової школи Королівського коледжу Генріха VIII в Ковентрі, він одразу вписався в колектив і встановив тісні, тривалі дружні стосунки, наприклад, з Джеймсом "Джимом" Саттоном, Коліном Ґаннером та Ноелем "Джошем" Г'юзом. Хоча домашнє життя Ларкіна було відносно прохолодним, він відчував підтримку з боку батьків. Він дуже любив джаз, тож батьки купили йому барабанну установку й саксофон, а також оформили підписку на журнал . З початкової школи перейшов до старшої школи Короля Генріха VIII. Коли в 16 років він склав іспит на , то оцінки були дуже низькими. Попри це, йому дозволили й далі навчатись у школі. А через два роки він здобув відзнаку з англійської мови й історії та склав вступні іспити до Коледжу святого Івана (Оксфорд), щоб вивчати там англійську мовуBradford 2005, p. 38..
У жовтні 1940 року, через рік після початку Другої світової війни, Ларкін почав навчання в Оксфордському університеті. Старі аристократичні традиції університетського життя, принаймні на певний час, занепали, і більшість студентів-чоловіків навчалися на здобуття значно врізаних наукових ступенівBradford 2005, p. 39.. Через поганий зір Ларкін провалив військово-медичний огляд і зміг навчатися звичайні три рокиMotion, p. 72. За посередництва свого партнера за навчанням Нормана Ілса він познайомився з Кінгслі Емісом, який потурав його схильності до насмішок та неповаги і який залишався близьким другом до смерті Ларкіна. Еміс, Ларкін та інші друзі з університету створили групу, яку вони охрестили «Сімкою». Під час зустрічей вони говорили про поезію один одного, слухали джаз та досхочу пиячили. У цей час він уперше поза сім'єю тісно спілкувався з особою протилежної статі, але ця історія не мала романтичного розвиткуBradford 2005, p. 59.. У 1943 році він склав випускні іспити. Попри те, що багато часу Ларкін присвятив власним літературним заняттям, йому вручили Motion 1993, p. 104..
Початок кар'єри та стосунки 1943 року Ларкіна призначено бібліотекарем публічної бібліотеки у . Саме там на початку 1944 року він познайомився зі своєю першою дівчиною Рут Боумен, спраглою до навчання 16-річною школяркоюBradford 2005, pp. 68–9.. 1945 року Рут поїхала навчатись до Королівського коледжу Лондона; під час одного з його візитів їхня дружба переросла в сексуальні стосунки. На червень 1946 року Ларкін уже готувався до вступу в і його призначили помічником бібліотекаря в університетському коледжі в Лестері. Саме відвідування Ларкіна в Лестері та відвідування університету надихнуло Кінгслі Еміса написати роман «» (1954), який прославив Еміса і в чиє тривале виношування Ларкін зробив значний внесокMotion 1993, p. 238.. Через шість тижнів після смерті батька від раку в березні 1948 року, Ларкін зробив пропозицію Рут, і влітку пара провела річну відпустку подорожуючи Bradford 2005, p. 70..
У червні 1950 року Ларкіна призначили помічником бібліотекаря в Королівському університеті Белфаста. Цю посаду він обійняв у вересні. Перед своїм від'їздом він розлучився з Рут. На певному етапі між призначенням на посаду в Королівському університеті та розірванням заручин з Рут дружба Ларкіна з , викладачкою англійської мови в Лестері, також переросла в сексуальні стосунки. П'ять років у Белфасті видаються найщасливішими в його житті. Поки його стосунки з Джонс тривали, він також мав "найбільш задовільний еротичний [досвід] свого життя" з Патсі Странґ, яка в той час була у відкритому шлюбі з одним із його колегBradford 2005, p. 100.. Вона навіть хотіла покинути чоловіка, щоб вийти заміж за Ларкіна. Від 1951 року Ларкін та Джонс проводили вихідні в багатьох куточках Британських островів. Перебуваючи в Белфасті, він також близько подружився з , хоч ця дружба не переросла в сексуальні стосунки. Їй він присвятив "Рядки з фотоальбому молодої леді". Ця дружба закінчилася коли вона вийшла заміж у 1954 році. Саме в цей час він давав Кінгслі Емісу багато порад щодо написання Везунчика Джима. Еміс віддячив тим, що присвятив Ларкіну готову книгуHartley 1989, p. 7..
1955 року Ларкін став бібліотекарем університету в Університеті Галла, й обіймав цю посаду до самої смертіMotion 1993, pp. 244–245. , друг Ларкіна та голова бібліотечного комітету, що призначив його на посаду, писав: "Спочатку мене вразило те, скільки часу він проводить у своїй конторі, приїжджаючи рано та пізно повертаючись додому. Лише згодом я зрозумів, що контора - це ще й робочий кабінет, де окрім роботи бібліотекарем він проводив години за власними письменницькими заняттями. А потім вечорами дуже часто продовжував писати вже вдома» . Перший рік проживав у . 1956 року 34-річний Ларкін орендував окрему квартиру на горішньому поверсі Pearson Park, 32, триповерхового будинку з червоної цегли з виглядом на парк, де раніше було американське консульствоMotion 1993, p. 276.. Видається, що саме про цей оглядовий пункт він згодом писав у поемі Високі вікнаBradford 2005, p.154. Щодо самого міста Ларкін так прокоментував: "Я ніколи не думав про Галл, поки не оселився тут. Потрапивши сюди, відчув, що місто багато в чому пасує мені. Це ніби на кінці світу, гадаю, що так сказали б навіть місцеві жителі. Мені подобається бути на кінці світу. Ніхто насправді не планує наперед, куди їхати. Ви влаштовуєтесь на роботу і переїжджаєте, розумієте, я жив і в інших місцях"Larkin, speaking on BBC's Monitor, 15 December 1964. У повоєнні роки університет Галла дуже розбудувався, як і багато інших британських університетів у той час. Коли Ларкін обійняв там посаду, плани щодо створення нової університетської бібліотеки вже були докладно розроблені. Він доклав великих зусиль, щоб лише за кілька місяців ознайомитись з ними до того, як їх подадуть ; він запропонував низку суттєвих поправок, що стосувалися структури бібліотеки, їх всі ухвалено. Бібліотеку побудували у два етапи, а 1967 року назвали на честь сера , віцеканцлера університету.