«Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку. Спогади» — автобіографічна книга українського письменника Івана Антипенка, опублікована під псевдонімом Анатоль Гак (Мартин Задека) в 1973 році в Новому Ульмі. Твір охоплює великий часовий період, який включає в себе важливі історичні події та явища: революція 1905 року, Лютнева революція і реакція на неї українських солдат, що перебували на фронтах Першої світової війни, правління Павла Скоропадського, антигетьманське повстання, правління Директорії УНР, перший прихід в та подальший відхід більшовиків з Києва, встановлення більшовицької влади в Україні, українське літературне життя в Харкові 1920-х років, репресії 1930-х років, евакуація з Харкова під час Другої світової війни, окупація Харкова Третім Рейхом, бомбардування Дрездена тощо.

Зміст Особливістю мемуарів Антипенка є те, що вони викладені не в чітко хронологічному порядку, а, скоріше, поділені тематично, відповідно до діячів, яких знав автор, і подій, свідком яких він був. Тим не менш, дотримуючись хронології, книга починається з тем, актуальних для дитинства та ранніх років життя Антипенка, а саме, з оповідання про козака Гниду, яке йому переказував його дід, Дмитро Остапович, 1805 року народження.

Про Гуляйполе, революцію 1905 року та групу анархістів Далі Антипенко розповідає про Гуляйполе — село, в якому колись оселились його прадід із прабабою, в якому народились його дід, баба та батько, а також, в якому вчився та іноді жив сам автор. Автор пише, що першими поселенцями Гуляйполя були вихідці з Гетьманщини, а потім, після знищення Запорізької Січі, до них приєдналися козаки із своїми родинами. Антипенко зазначає, що на той час, Гуляйполе було маленьким степовим селом, з хатами в два рядки. Однак, вже в часи його дитинства, в селі жило понад десять тисяч людей, а саме село було волосним центром із резиденціями станового пристава, земського начальника та мирового судді. Крім того, в Гуляйполі були два заводи сільськогосподарських машин, два парових млини, кустарні майстерні, десятки крамниць, пункти з закупки пшениці та залізнична станція.

На революцію 1905 року гуляйпільці відреагували проведенням зібрань, з'їздів та багатолюдних мітингів, — згадує Антипенко. Також згадує, що до Гуляйполя приїздили агітатори з Запоріжжя, Дніпра та Донеччини. Однак, скоро революцію в Гуляполі було подавлено силами загону донських козаків. Антипенко не знає, чи то були справжні козаки, чи перевдягненні в козацький одяг поліцаї. Однак, ці козаки жорстоко поводилися з місцевими жителями, а, особливо, із заарештованими. Антипенко пише: "Я був очевидцем, як три козаки вели вулицею сільського вчителя: два з них ішли обабіч заарештованого, тримаючи напоготові оголені шаблі, а третій, що позаду, раз-у-раз гатив того вчителя насторч прикладом у спину. Ще й вигукував: «Вот тєбє, мєрзавєц, твоя революція!»

Антипенко зазначає, що після революції 1905 року в Гуляйполі побільшало національно свідомих людей, які читали українські книжки, а деякі, навіть, передплачували єдину тоді на всю Україну щоденну газету «Рада». Серед таких людей, каже пригадує Антипенко, було кілька вчителів, кілька селян, кілька робітників місцевого заводу, та колишній волосний писар, а також, член єврейської родини Кернерів, який писав вірші українською мовою, та підписувався як Грицько Кернеренко.

Не обминає Антипенко й теми розповсюдження ідей анархізму в Гуляйполі. За його розповіддю, анархічні ідеї в село приніс колишній учень 1-ї Гуляйпільської міністерської народної школи Володимир Антоні, який після закінчення школи кудись зник, а потім знов з'явився і потоваришувавши з місцевими хлопцями, почав їм розповідати про анархізм: «За анархізму не буде ні царів, ні самих держав. Припиняться войни. Люди мирно-мирнісінько житимуть вільними громадами.» Потім в селі організувалася група анархістів, яка проводила агітацію, розкидаючи листівки по селу, нелегальну літературу їм постачав Антоні, а зброю — інший член групи, Олександр Семенюта. Згодом група почала займатись грабежами, та вбивствами чиновників, це тривало до 1911 року, аж поки поліція не ліквідувала групу. Однак, в сусідніх селах, згадує Антипенко, продовжували діяти подібні групи анархістів аж до Першої світової війни.

Про Міхновського, Івашину, Бузька та Варавву Із майбутніми діячами УНР Дмитром Івашиною та Миколою Міхновським автор познайомився у Болграді, куди приїхав з фронту після Лютневої революції, в травні 1917 року. Разом із Івашиною він був членом армійського комітету. Міхновський, за спогадами Антипенка, прибув в Болград для виконання якихось службових обов'язків в штабі 6-ї армії та сторонився виступати з промовами на солдатських мітингах. Однак, Міхновський погодився читати лекції з українознавства для слухачів, яких організували за допомогою Антипенка та Української Армійської Ради. За словами Антипенка, на відміну від частини офіцерства, яка панібратські спілкувалася із солдатами, Міхновський поводився дуже стримано, і його діяльність обмежувалась тим, щоб прочитати лекцію та відповісти на питання. Одного разу Міхновський організував в Болграді український ярмарок, і вважав цей ярмарок ціннішим за промови на солдатських мітингах. Однак, за спогадами Антипенка, Міхновський все ж таки виступив з однією промовою на мітингу з приводу виборів до російських установчих зборів: основною думкою промови було те, що українцям не має сенсу брати участь в російських установчих зборах, оскільки вони там все одно будуть меншістю, а краще самим «творити своє державне життя в Україні». В якісь момент Міхновський залишає Болград, і наступного разу Антипенко зустрічає його вже в Києві в грудні 1918 року. Це була їхня остання зустріч.

Із Дмитром Івашиною автор зійшовся на ґрунті спільних інтересів: література. Разом вони працювали в армійській газеті «Воин-гражданин», куди Івашина, будучи редактором, запросив Антипенка. Деякий час, навіть після того, як розбігся армійський комітет, а до Болграду прийшли румуни, вони продовжували видавати газету, перетворивши її на просто на міську газету. В травні 1918 року вони разом вирушили до Одеси, де спочатку пробували видавати гумористичну газету «Газета-ракета». Одного разу вони зустріли в Одесі Віктора Піснячевського, який запропонував їм працювати в новому щоденному виданні «Новая Украина». Однак, через деякий час це видання припинило існування та Івашина поїхав до Києва. Антипенко приєднався до нього лише через кілька місяців, коли наближалося повстання проти Скоропадського, а Івашина мав виїхати зі своєю редакцією до Білої Церкви, але сильно захворів та подорож прийшлося відкласти. Коли Антипенко та Івашина, вже готові були їхати до Білої Церкви, російські офіцери, до яких перейшла влада в Києві, зупинили їх на околицях та вертали назад до міста. Тоді Антипенко та Івашина вирішили прикинутись галичанами, оскільки, за домовленістю з німцями, поїзди з полоненими галичанами російські офіцери вільно пропускали на фронт. Вони здобули одяг австрійської армії, яку носили галичани, та потрапили в табір полонених галичан, чекаючи відправки поїзду. Пішовши в ліс по палива, вони зустріли жителя Бородянки, який пішки вертався з Києва, та вирішили разом із ним йти до Бородянки. У Бородянці вони дізнались, що повстанці проти Скоропадського вже йдуть до Києва, а отже їм вже не має сенсу їхати до Білої Церкви. Разом із візником вони вирушили в бік Києва та наздогнали повстанців в Сірецькому лісі. В Києві вони з Івашиною працювали в газеті «Трибуна» до лютого 1919 року, коли Київ зайняли більшовики. Потім Івашина працював у «Вістях ВЦВКу», а Антипенко — у виданні «Громада». Коли Київ зайняли польські та українські війська в 1920 році, Івашина працював в газеті «Слово». Під час другого приходу більшовиків до Києва, Івашина виїхав в еміграцію, умовляв й Антипенка поїхати з ним, але той, хотів залишитись, оскільки навчався в Київському університеті. З цього моменту їх шляхи розійшлися, але Антипенко чув, що Івашина був в Румунії.

З письменником Дмитром Бузьком Антипенко познайомився в 1918 році в Одесі, в книгарні Віталія Боровика. Від доньки Боровика, Галини, автор дізнався, що до лютневої революції Бузько перебував за кордоном, а після революції повернувся додому. Також Антипенко дізнався, що в Бузька була наречена — Галина Михайлова, дочка колишнього нотаря з Бесарабії. Бузько запросив Антипенка до літературного гуртка, де збиралися молоді люди та читали свої твори. Антипенко пише, що вони з Бузьком стали «якщо й не друзями, то, в кожному разі, добрими знайомими». Автор зустрічав Бузька на літературних вечірках, громадських зборах та редакції газети «Наше село», де автор й працював. Антипенко вважав Бузька активним українським діячем, який добре орієнтувався як в політичних, так і в культурно-національних справах. На думку автора, Бузько був гарним промовцем. Також Антипенко згадує, що Бузько був рішучою людиною, яка могла захистити себе та близьких від напасників. В якійсь момент Бузько зникає з Одеси. Антипенко дізнається, що він поїхав до Києва, де працював в міністерстві освіти. В листопаді 1918 Антипенка обрали делегатом на з'їзд Українського національного союзу від одеських українців. Така довіра до нього була викликана його позицією, що, в разі оголошення Скоропадським федерації між Україною та Росією, Український національний союз має  утворити тимчасовий уряд України, який оголосить Скоропадського поза законом. Коли Антипенко вирушав до Києва, він випадково зустрівся на вокзалі з нареченою Бузька, Галиною Михайловою. Вони разом прибули до Києва, та Бузько запросив Антипенка до себе, та розповів, що вони з Галиною мають побратись, і він звертається до Антипенка з проханням бути свідком. Після вінчання, вони втрьох відзначили весілля. Автор пише: «Дивлячись на Бузька з Галиною, я не міг в ту хвилину не заздрити їм. Гарна пара! Обоє молоді, здровоі, люблені, енергійні, стійкі патріоти своєї Батьківщини. Перед такими стелеться пряма й щаслива путь в майбутнє життя.» Потім від знайомих Антипенко дізнався, що Бузьки були в Білій Церкві, а як Директорія УНР вступила до Києва, — повернулись в Одесу. В 1924 році він почув від одного знайомого, що Бузько працює на ЧК, але не повірив. Вже перебуваючи у Харкові, в 1926 році він прочитав автобіографічний роман Бузька «Чайка», та в нього все одно залишались сумніви щодо роботи Бузька на ЧК. Через місяць, Бузько приїхав до Харкова, зустрівся з Антипенком та визнав, що працював на ЧК. Ця зустріч залишила гнітюче враження в Антипенка: «Боже! як то дуже може змінитися людина навіть за короткий час. Зовсім не той Бузько, яким я його знав. Де й поділася його молодецька постава, життєрадісний погляд очей, надхненність невгамованої душі… Ані руху на лиці, ні усміху на устах, ні вогнику в очах. А говорить якось знесилено, журно, з відчутним болем у душі», — пише Антипенко. Наприкінці 1920-х років Бузько переїхав до Харкова та одружився з акторкою. Антипенко коротко описує, що сталося з Бузьком в 1937 році — «чорний ворон» відвіз його до в'язниці НКВС.  Автор пише, що напередодні окупації Харкова Третім рейхом, дружина Бузька із маленьким сином евакуювалась за Урал і більше він нічого про них не чув.