Воєнні злочини та злочини проти людяності, скоєні збройними силами Радянського Союзу з 1919 по 1991 рік, та включають дії, вчинені Червоною Армією (пізніше названою Радянською Армією), а також дії, вчинені таємною поліцією країни, НКВС, у тому числі його Внутрішніми військами. У багатьох випадках ці злочини були скоєні за наказом радянських лідерів Володимира Леніна та Йосипа Сталіна на виконання політики червоного терору, яку проводив ранній радянський уряд. В інших випадках вони були скоєні без наказу радянськими військами проти військовополонених або цивільних осіб країн, які перебували у збройному конфлікті з СРСР, або під час партизанської війни.

Значна кількість таких інцидентів сталася в Північній, Центральній та Східній Європі незадовго до та після Другої світової війни, включаючи страти без суду і слідства та масові вбивства військовополонених, такі як Катинський розстріл та масові зґвалтування військами Червоної армії на окупованих ними територіях.

У 1990-х і 2000-х роках судові процеси над воєнними злочинами в країнах Балтії призвели до переслідування деяких росіян, здебільшого заочно, за злочини проти людяності, скоєні під час або невдовзі після Другої світової війни, включаючи вбивства і депортації цивільного населення. Сьогодні російський уряд займається історичним негативізмом. Російські ЗМІ називають радянські злочини проти людяності та воєнні злочини «західним міфом». У російських підручниках з історії звірства або змінені, щоб зобразити радянську владу позитивно, або повністю замовчуються. У 2017 році президент Росії Володимир Путін, який сам переховується від правосуддя за воєнні злочини з 2023 року, визнаючи «жахи сталінізму», розкритикував «надмірну демонізацію Сталіна» з боку «ворогів Росії».

Фон Радянський Союз не визнав підписання імператорською Росією Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 років обов'язковими для виконання, і, як наслідок, відмовлявся визнавати їх до 1955 року. Це створило ситуацію, в якій воєнні злочини радянських збройних сил з часом могли бути виправдані, а також дало нацистській Німеччині юридичне прикриття для звірств, які вона чинила проти радянських військовополонених.

До Другої Світової Війни

Червона Армія та погром Перші радянські лідери публічно засуджували антисемітизм, Вільям Корі писав: «Антиєврейська дискримінація стала невід'ємною частиною радянської державної політики з кінця тридцятих років». Радянська влада докладала зусиль для стримування антиєврейського фанатизму, особливо під час Громадянської війни в Росії, коли частини Червоної армії вчиняли погроми, а також під час радянського вторгнення в Польщу в 1919—1920 роках у Барановичах. Лише невелика кількість погромів була приписана Червоній армії, більшість «колективних насильницьких» актів у цей період були скоєні антикомуністичними та націоналістичними силами.

Погроми були засуджені вищим командуванням Червоної армії, винні підрозділи були роззброєні, а окремі погромники постали перед військовим трибуналом. Хоча погроми з боку українських частин Червоної армії продовжували відбуватися і після цього, євреї вважали Червону армію єдиною силою, яка була готова їх захистити. За оцінками, 3450 євреїв, або 2,3 відсотка єврейських жертв під час громадянської війни в Росії, були вбиті більшовицькими військами. Для порівняння, згідно зі звітом Моргентау, загалом у всіх інцидентах, пов'язаних з польською відповідальністю, загинуло близько 300 євреїв.

Червона Армія та НКВС

6 лютого 1922 року таємну поліцію ВНК (Всеросійська надзвичайна комісія) було замінено на Державне політичне управління або ОГПУ, яке стало підрозділом НКВС. Задекларованою функцією НКВС був захист державної безпеки Радянського Союзу, що досягалося шляхом широкомасштабних політичних переслідувань «класових ворогів». Червона армія часто надавала підтримку НКВС у здійсненні політичних репресій. Як сили внутрішньої безпеки та контингент охорони в'язниць ГУЛАГу, Внутрішні війська репресували політичних дисидентів і брали участь у воєнних злочинах під час військових дій протягом усієї радянської історії. Вони несли особливу відповідальність за підтримання політичного режиму в ГУЛАГу та проведення масових депортацій і примусових переселень. Останні були спрямовані проти низки етнічних груп, які радянська влада вважала ворожими до своєї політики і такими, що, ймовірно, співпрацювали з ворогом, зокрема, чеченців, кримських татар і корейців.

Друга Світова Війна Воєнні злочини радянських збройних сил проти цивільного населення та військовополонених на територіях, окупованих СРСР у 1939—1941 роках, включаючи Західну Україну, країни Балтії та Бессарабію в Румунії, а також воєнні злочини у 1944—1945 роках, залишаються актуальними питаннями в цих країнах. Після розпаду Радянського Союзу відбулося більш систематичне, контрольоване на місцевому рівні обговорення цих подій.

Об'єктами радянських звірств були як колабораціоністи з Німеччиною після 1941 року, так і учасники антикомуністичних рухів опору, таких як Українська повстанська армія (УПА) в Україні, «Лісові брати» в Естонії, Латвії та Литві, а також польська Армія Крайова. НКВС також здійснила Катинський розстріл, стративши без суду і слідства понад 20 000 польських офіцерів та представників інтелігенції у квітні і травні 1940 року.

Під час радянського вторгнення в Сіньцзян радянські війська застосували бомби з гірчичним газом. Цивільні особи були вбиті звичайними бомбами під час вторгнення.

Естонія

Відповідно до німецько-радянського пакту Молотова-Ріббентропа, 6 серпня 1940 року Естонія була анексована Радянським Союзом і перейменована на Естонську Радянську Соціалістичну Республіку. Естонську постійну армію було розформовано, її офіцерів страчено або депортовано. У 1941 році близько 34 000 естонців було призвано до Червоної армії, з яких менше 30 % пережили війну. Не більше половини з них були на військовій службі. Решту відправили до трудових батальйонів, де загинуло близько 12 000, переважно в перші місяці війни. Після того, як стало зрозуміло, що німецьке вторгнення до Естонії буде успішним, політичні в'язні, яким не вдалося евакуюватися, були розстріляні НКВС, щоб вони не змогли вступити в контакт з нацистським урядом. Понад 300 000 громадян Естонії, та майже третина населення на той час, постраждали від депортацій, арештів, страт та інших актів репресій. Внаслідок радянської окупації Естонія назавжди втратила щонайменше 200 000 осіб або 20 % свого населення через репресії, еміграцію та війну.

Радянські репресії в Естонії зустріли збройний опір з боку «Лісових братів», що складалися з колишніх призовників до німецької армії, ополченців Омакайтсе і добровольців фінського піхотного полку 200, які вели партизанську війну, що не була повністю придушена до кінця 1950-х років. На додаток до очікуваних людських і матеріальних втрат, понесених внаслідок бойових дій, до свого завершення цей конфлікт призвів до депортації десятків тисяч людей, сотень політичних в'язнів і тисяч загиблих мирних жителів.

Масова Депортація 14 червня 1941 року та протягом наступних двох днів було депортовано від 9 254 до 10 861 особи, переважно міських жителів, з них понад 5 000 жінок і понад 2 500 дітей віком до 16 років, 439 євреїв (понад 10 % єврейського населення Естонії), переважно до Кіровської, Новосибірської областей або до в'язниць. Депортація відбувалася переважно до Сибіру та Казахстану залізничними вагонами для худоби без попереднього оголошення, при цьому депортованим давали в кращому випадку кілька нічних годин на те, щоб зібрати свої речі, і розлучали з сім'ями, як правило, також відправляли на схід. Процедура була встановлена «Інструкцією Сєрова». Естонці, які проживали в Ленінградській області, вже піддавалися депортації з 1935 року.

Ескадронні батальйони У 1941 році для реалізації сталінської політики випаленої землі в західних регіонах Радянського Союзу були сформовані винищувальні батальйони. В Естонії вони вбили тисячі людей, у тому числі значну частину жінок і дітей, спаливши десятки сіл, шкіл і громадських будівель. Школяру на ім'я Тулліо Ліндсаар переламали всі кістки на руках, а потім закололи багнетом за те, що він підняв прапор Естонії. Мауріція Партса, сина ветерана Війни за незалежність Естонії Карла Партса, облили кислотою. У серпні 1941 року були вбиті всі жителі села Віру-Кабала, в тому числі дворічна дитина і шестиденне немовля. У відповідь на звірства винищувальних батальйонів спалахнула партизанська війна, десятки тисяч людей об'єдналися в «Лісових братів», щоб захистити місцеве населення від цих батальйонів. Іноді батальйони спалювали людей живцем. Винищувальні батальйони вбили в Естонії 1 850 осіб. Майже всі вони були партизанами або беззбройними цивільними.

Іншим прикладом дій винищувальних батальйонів є різанина в Каутлі, де було вбито двадцять мирних жителів і зруйновано десятки господарств. Багато людей були вбиті після тортур. Невелика кількість людських жертв у порівнянні з кількістю спалених ферм пояснюється тим, що розвідувальна група «Ерна» прорвала блокаду Червоної армії в цьому районі, що дозволило багатьом мирним жителям врятуватися.

Латвія 23 серпня 1939 року Радянський Союз і нацистська Німеччина підписали пакт Молотова-Ріббентропа, за яким Латвію було включено до радянської сфери впливу. 17 червня 1940 року Латвію окупувала Червона армія. Уряд Карліса Улманіса було усунуто, а 21 червня 1940 року відбулися сфальсифіковані вибори, до участі в яких був допущений лише комуністичний Латвійський робітничий блок, який «обрав» фіктивний Народний парламент, що прийняв резолюцію про приєднання до Радянського Союзу, причому ця резолюція вже була підготовлена в Москві до виборів. Латвія була офіційно анексована Радянським Союзом 5 серпня, а 25 серпня всі жителі Латвії були оголошені громадянами Радянського Союзу. Міністерство закордонних справ було закрито, що ізолювало Латвію від решти світу.

Під час червневої депортації 1941 року десятки тисяч латишів, включно з цілими сім'ями з жінками, дітьми та людьми похилого віку, були забрані з їхніх домівок, завантажені на товарні потяги і вивезені до виправно-трудових таборів ГУЛАГу або на примусові поселення до Сибіру. Злочин був здійснений радянським окупаційним режимом за наказом вищого керівництва в Москві. Перед депортацією Народний комісаріат створив оперативні групи, які здійснювали арешти, обшуки та конфіскацію майна. Арешти відбувалися в усіх частинах Латвії, включаючи сільську місцевість.

Литва

Литва та інші країни Балтії стали жертвами пакту Молотова-Ріббентропа. Ця угода була підписана між СРСР і Німеччиною в серпні 1939 року; вона призвела спочатку до вторгнення Червоної армії в Литву 15 червня 1940 року, а потім до її анексії та включення до складу Радянського Союзу 3 серпня 1940 року.  Радянська анексія призвела до масового терору, заперечення громадянських свобод, руйнування економічної системи країни та придушення литовської культури. У 1940—1941 роках тисячі литовців були заарештовані, а сотні політичних в'язнів були свавільно страчені. Понад 17 000 осіб було депортовано до Сибіру в червні 1941 року. Після нападу Німеччини на Радянський Союз радянський політичний апарат, що зароджувався, був або знищений, або відступив на схід. Литва була окупована нацистською Німеччиною трохи більше трьох років. У 1944 році Радянський Союз знову окупував Литву. Після Другої світової війни і подальшого придушення «Литовських лісових братів» радянська влада стратила тисячі бійців опору і цивільних осіб, яких звинуватила в пособництві їм. Близько 300 000 литовців були депортовані або засуджені до ув'язнення в таборах з політичних мотивів. За оцінками, Литва втратила майже 780 000 громадян внаслідок радянської окупації, з них близько 440 000 — військові біженці.

За оцінками, кількість загиблих у радянських в'язницях і таборах між 1944 і 1953 роками становила щонайменше 14 000 осіб. За оцінками, кількість загиблих серед депортованих між 1945 і 1958 роками становить 20 000 осіб, у тому числі 5 000 дітей.