Сухопутні війська Південно-Африканської Республіки є сухопутною компонентою Сил оборони ПАР () разом з ВПС, ВМС і військово-медичною службою ПАР.

Армією командує начальник армії, який підпорядковується начальнику Сил Оборони країни.

Сформовані в 1912 році як Сили оборони Південно-Африканського Союзу шляхом об'єднання південноафриканських колоніальних сил після утворення Південної Африки як окремого британського домініону. Вони розвивалися в рамках традиції прикордонної війни, яку вели бурські командос (ополченці), підкріпленої історичною недовірою африканців до великих постійних армій. Після приходу до влади Національної партії давні зв'язки армії з країнами Співдружності були розірвані.

За свою історію південноафриканська армія брала участь у низці великих війн, включаючи Першу і Другу світові війни, війну в Родезії і тривалу і жорстоку Прикордонну війну. Південноафриканська армія також брала участь у багатьох миротворчих операціях, таких як інтервенція в Лесото, громадянська війна в Центральноафриканській Республіці та численні антиповстанські операції в Африці; часто під егідою Організації Об'єднаних Націй або в рамках ширших операцій Африканського Союзу на півдні Африки. Вона також відіграла ключову роль у контролі над політичним насильством на релігійному ґрунті в Південній Африці наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років.

Історія Після утворення Південно-Африканського Союзу в 1910 році генерал Ян Смутс, перший міністр оборони Союзу, надав першочергового значення створенню об'єднаних збройних сил з окремих армій чотирьох провінцій Союзу (британських колоніальних сил Капської провінції, сил колонії Наталь, Трансваалю і колонії Оранжевої річки). Закон про оборону (№ 13) від 1912 року створив Сили оборони Союзу (СОС), які включали регулярні сили, кадрових солдатів, активні громадянські сили, що складалися з тимчасових призовників і добровольців, а також кадетську організацію. Закон 1912 року також зобов'язував усіх білих чоловіків у віці від сімнадцяти до шістдесяти років служити в армії, але це не було суворо дотримано, оскільки існувала велика кількість добровольців. Натомість половина білих чоловіків у віці від 17 до 25 років були призвані до ACF (Активні Громадянські Сили) за жеребом. Для навчальних цілей Союз був поділений на 15 військових округів.

Спочатку Постійні сили складалися з п'яти полків Південноафриканських кінних стрільців (SAMR), кожен з яких мав артилерійську батарею. За Дорнінгом «…SAMR насправді була військовою поліцією, подібною до Капських кінних стрільців, завданням якої було переважно виконання поліцейських функцій у відповідних географічних районах». У 1913 і 1914 роках нові Громадянські сили чисельністю 23 400 осіб були покликані для придушення кількох промислових страйків на Вітватерсранді.

Відповідно до Закону про оборону 1912 року, 1 липня 1913 року під командуванням бригадного генерала К. Ф. Байєрса було створено Активні Громадянські Сили (ACF)Dorning, 3.. Затверджена чисельність АГС і Сил берегового гарнізону становила 25 155 осіб, а станом на 31 грудня фактична чисельність становила 23 462 особи.

Перша світова війна Після оголошення Великою Британією війни Німеччині 4 серпня 1914 року Південна Африка стала продовженням британських воєнних зусиль завдяки своєму статусу домініону в складі імперії. Хоча Південна Африка була самоврядною, вона, разом з іншими домініонами, такими як Австралія, Канада та Нова Зеландія, була лише напівнезалежною від Британії.

Генерал Луїс Бота, тодішній прем'єр-міністр, зіткнувся з великим небажанням африканців до боротьби на боці Великої Британії невдовзі після Другої англо-бурської війни і був змушений придушити військовий заколот деяких найбільш екстремістських елементів, перш ніж відправити експедиційні сили чисельністю близько 67 000 солдатів для вторгнення в німецьку Південно-Західну Африку (нині Намібія). Німецькі війська, дислоковані там, врешті-решт здалися південноафриканським військам у липні 1915 року. У 1920 році Південна Африка отримала мандат Ліги Націй на управління колишньою німецькою колонією і підготовку її до незалежності протягом декількох років, проте південноафриканська окупація тривала, незаконно, до 1990 року.

Пізніше Південноафриканська піхотна бригада та інші допоміжні підрозділи, такі як Південноафриканський корінний трудовий корпус, були перекинуті до Франції для участі в бойових діях на Західному фронті як Південноафриканські експедиційні сили під британським командуванням. 1-а Південноафриканська бригада складалася з чотирьох піхотних батальйонів, що представляли чоловіків з усіх чотирьох провінцій Південно-Африканського Союзу, а також Родезії. 1-й полк був з Капської провінції, 2-й полк — з Наталу і Помаранчевої вільної держави, а 3-й полк — з Трансваалю і Родезії. 4-й полк називався Південноафриканським шотландським і був сформований з Трансваальських шотландських і Кейптаунських горців; вони носили шотландський тартан. Допоміжні підрозділи включали п'ять батарей важкої артилерії, польовий санітарний загін, роту зв'язку Королівських інженерів і військовий госпіталь.

Найбільш кровопролитною битвою, в якій брали участь південноафриканські війська на Західному фронті, стала битва в Делвільському лісі в 1916 році — з 3 000 бійців бригади, які увійшли до лісу, неушкодженими залишилися лише 768. Ще однією трагічною втратою для південноафриканських військ під час війни стала загибель «Менді» 21 лютого 1917 року, коли військовий корабель «Менді», який перевозив 607 членів Південноафриканського корінного трудового корпусу з Британії до Франції, був атакований і розділений майже навпіл іншим кораблем.

Крім того, у війні проти німецьких та аскарійських військ у Німецькій Східній Африці також брали участь понад 20 000 південноафриканських солдатів; вони воювали під командуванням генерала Яна Смутса, коли він керував британською кампанією проти них у 1915 році.

Кольорові південноафриканці також брали участь у бойових діях Капського корпусу в Палестині.

З населенням близько 6 мільйонів у 1914—1918 роках понад 250 000 південноафриканців усіх рас добровільно служили своїй країні. Тисячі інших служили безпосередньо в британській армії, понад 3 000 приєдналися до Британського королівського льотного корпусу і понад 100 добровольців пішли до Королівського військово-морського флоту. Понад 146 000 білих, 83 000 чорношкірих африканців і 2 500 кольорових та азіатів також служили в німецькій Південно-Західній Африці, Східній Африці, на Близькому Сході або на Західному фронті в Європі. Загинуло близько 19 000 південноафриканців, понад 7 000 були вбиті і майже 12 000 були поранені в ході війни. Вісім південноафриканців були нагороджені Хрестом Вікторії за відвагу, найвищою і найпрестижнішою військовою медаллю імперії. Битва при Делвілл-Вуд і потоплення есмінця «Менді» були наймасштабнішими випадками людських втрат.

Міжвоєнна доба Втрати під час війни та повоєнна демобілізація послабили армію. Нове законодавство 1922 року відновило військову повинність для білих чоловіків старше 21 року для чотирирічної військової підготовки та служби і відновило регулярні сили. Війська взяли на себе завдання внутрішньої безпеки в Південній Африці і придушили кілька повстань проти південноафриканського панування в Південно-Західній Африці. Південноафриканці зазнали великих втрат, особливо в 1922 році, коли незалежна група готтентотів, відома як «Бондельсвартс-Геро» за чорні пов'язки, які вони носили в бою, очолила одне з численних повстань; в 1925 році, коли змішане населення — бастери — вимагало культурної автономії і політичної незалежності; і в 1932 році, коли населення овамбо на кордоні з Анголою вимагало припинення південноафриканського панування. Під час страйку в Ранді 1922 року було призвано 14 000 членів Активних Громадянських Сил і деяких резервістів класу «А»Dorning, 8..

Скорочення витрат призвело до скорочення чисельності АГС в цілому. Останній полк Південноафриканських кінних стрільців був розформований 31 березня 1926 року, а кількість військових округів була скорочена з 16 до шести 1 квітня 1926 року. Штаб бригади польової артилерії Південно-Африканської Республіки також був розформований. У 1933 році шість військових округів були перейменовані на командування. В результаті політики призову до армії, до кінця 1930-х років армія збільшила чисельність своїх діючих сил до 56 000 чоловік; 100 000 чоловік також належали до Резерву національних стрільців, який забезпечував підготовку та практику зі зброєю.

Друга світова війна

Під час Другої світової війни південноафриканська армія брала участь у Східноафриканській, Північноафриканській та Італійській кампаніях. У 1939 році армія на батьківщині, в Південній Африці, була розділена між кількома регіональними командуваннями. До них належали Кейпське командування (зі штаб-квартирою в замку Доброї Надії в Кейптауні), командування Помаранчевої вільної держави, командування Наталя, командування Вітватерсранда (5-а і 9-а бригади плюс кінна артилерія Трансваалю), командування Робертових висот і Трансваалю (штаб-квартира на Робертових висотах) і командування Східної провінції в Східному Лондоні.

На час оголошення війни у вересні 1939 року південноафриканська армія налічувала лише 5 353 регулярних військовослужбовців, а ще 14 631 чоловік входило до складу Активних громадянських сил (ACF), які в мирний час проводили підготовку добровольців, а під час війни складуть основну частину армії. Довоєнні плани не передбачали, що армія буде воювати за межами Південної Африки, і вона була підготовлена і оснащена лише для ведення бойових дій в рідній місцевости.

Одна з проблем, з якою постійно стикалася Південна Африка під час війни, була нестача пригодних для призову чоловіків. Через свою расову політику вона розглядала можливість озброєння лише чоловіків європейського походження, що обмежувало наявний резерв чоловіків віком від 20 до 40 років до 320 000. Крім того, оголошення війни Німеччині мало підтримку лише вузької більшості в південноафриканському парламенті і було далеко не всенародно підтримуваним. Насправді, існувала значна меншість, яка активно виступала проти війни, і за таких умов призов до армії ніколи не був варіантом. Розширення армії та її розгортання за кордоном повністю залежало від добровольців.

1-а південноафриканська піхотна дивізія взяла участь у кількох операціях у Східній Африці в 1940 році, Північній Африці в 1941 і 1942 роках, в тому числі у Другій битві за Ель-Аламейн, перш ніж була виведена до Південної Африки.

2-га південноафриканська піхотна дивізія також брала участь у низці боїв у Північній Африці протягом 1942 року, але 21 червня 1942 року дві повні піхотні бригади дивізії, а також більшість допоміжних підрозділів були захоплені в полон під час падіння Тобрука.

3-я південноафриканська піхотна дивізія ніколи не брала активної участі в боях, натомість організовувала і тренувала сили внутрішньої оборони ПАР, виконувала гарнізонні обов'язки і постачала додаткові сили для 1-ї південноафриканської піхотної дивізії і 2-ї південноафриканської піхотної дивізії. Однак одна з бригад цієї дивізії — 7-й південноафриканський піхотний батальйон у Фалаборві — взяла участь у вторгненні на Мадагаскар у 1942 році.

6-та південноафриканська бронетанкова дивізія брала участь у численних боях в Італії з 1944 по 1945 рік.

З 334 000 чоловіків, які добровільно пішли на постійну службу до південноафриканської армії під час війни (в тому числі близько 211 000 білих, 77 000 чорношкірих і 46 000 капських колоністів і азіатів), близько 9 000 загинули в бою, хоча Комісія з військових поховань Співдружності має дані про 11 023 відомих південноафриканців, загиблих у Другій світовій війні.

Повоєнний період