Колонія Наталь або ж Натальська колонія () була британською колонією на південному сході Африки. Вона була проголошена британською колонією 4 травня 1843 року після того, як британський уряд анексував бурську Республіку Наталь, а 31 травня 1910 року об'єдналася з трьома іншими колоніями, утворивши Південно-Африканський Союз, як одну з його провінцій. Зараз це провінція Квазулу-Натал у Південній Африці.
Спочатку вона була лише наполовину меншою за нинішню провінцію, а її північно-східні кордони утворювали річки Тугела і Буффало, за якими лежало незалежне Королівство Зулуленд (мовою зулусів — квазулу).
Запеклий конфлікт із зулуським населенням призвів до евакуації Дурбану, і врешті-решт, під військовим тиском бури прийняли британську анексію в 1844 році. У регіон було призначено британського губернатора, і багато поселенців емігрували з Європи та Капської колонії. У 1860-х роках британці заснували цукрову промисловість. Власникам ферм було важко залучити зулуських робітників до роботи на своїх плантаціях, тому британці привезли тисячі підневільних робітників з Індії. В результаті імпорту індійських робітників Дурбан став місцем найбільшої концентрації індійців за межами Індії.
Британське поселення У 1823 році Френсіс Фаревел, колишній лейтенант британського флоту, разом з іншими купцями Кейптауна заснував компанію для торгівлі з аборигенами південно-східного узбережжя. На бригу «Солсбері» під командуванням Джеймса С. Кінга, який був мічманом на флоті, Феревелл відвідав Порт-Натал (сучасна територія міста Дурбан), затоки Сент-Люсія і Делагоа. Подорож не була успішною з точки зору торгівлі, але Фаревелл був настільки вражений можливостями Наталя як для торгівлі, так і для колонізації, що вирішив оселитися в порту. Він поїхав з десятьма компаньйонами, серед яких був Генрі Френсіс Фінн. Всі інші, окрім Форевела і Фінна, швидко повернулися на мис, але до тих двох, що залишилися, приєдналися троє моряків: Джон Кейн, Генрі Огл і Томас Холстед. Форевел, Фінн та інші вирушили до королівського крааля Шака і, вилікувавши його від рани і зробивши йому різні подарунки, отримали документ, датований 7 серпня 1824 року, про передачу «Ф. Г. Форевелу і компанії» у вічне володіння земельної ділянки, включаючи «порт або гавань Наталя». 27-го числа того ж місяця Форевелл оголосив придбану ним територію британським володінням. У 1825 році до нього приєднався Кінг, який тим часом відвідав Англію і отримав від уряду рекомендаційний лист до лорда , губернатора Капської провінції, з проханням надати Кінгу дозвіл оселитися в Натал. Попрощавшись, Кінг і Фінн заснували незалежні поселення в різних частинах бухти.
У 1834 році на петицію кейптаунських купців з проханням про створення британської колонії в Натал було отримано відповідь, що фінанси Капської провінції не дозволять створити нову залежну територію. Купці, однак, відправили експедицію під керівництвом доктора Ендрю Сміта для вивчення можливостей землі, і сприятливий характер його звіту спонукав партію бурів під керівництвом Піта Уйса, в тому числі Яна Бант'єса, також вирушити туди. І Сміт, і Уйс подорожували суходолом через і були добре прийняті англійцями, що жили в бухті. Наступним етапом стали поселенці порту, які в 1835 році вирішили заснувати місто, яке вони назвали Дурбан, на честь Бенджаміна Д'Урбана, тодішнього губернатора Капської колонії. Тоді ж поселенці, яких було близько 50, надіслали губернатору меморандум, в якому звертали увагу на те, що вони є визнаними правителями великої території на південь від річки Тугела, і просили проголосити цю територію британською колонією та призначити губернатора і раду. На всі ці прохання не було отримано жодної офіційної відповіді. У 1825 році до поселенців приєднався Аллен Френсіс Гардінер, морський офіцер, головною метою якого була євангелізація тубільців. За підтримки торговців він заснував місіонерську станцію на пагорбі з видом на затоку. У 1837 році британський уряд надав Гардінеру повноваження здійснювати юрисдикцію над торговцями. Вони, однак, відмовилися визнати владу Гардінера, а від уряду Капської провінції він не отримав жодної підтримки.
Наступна хвиля імміграції складалася з втечі бурів від британського правління в Капській колонії в ході Великого Треку, які витіснили англійських поселенців у Порт-Натал. У травні 1838 року бури взяли порт під свій контроль і невдовзі заснували Республіку Наталь. Республіка страждала від дезорганізованого уряду і поганих відносин із зулусами. 2 грудня 1841 року сер Джордж Томас Напір, губернатор Капської колонії, видав прокламацію про намір відновити британську військову окупацію Порт-Наталу. Більшість воортрекерів (учасників Великого треку) виїхали до 1843 року.
Британська анексія Наталь було проголошено британською колонією у 1843 році, а управління нею здійснювалося з Капської колонії. Однак лише наприкінці 1845 року, коли було встановлено ефективну адміністрацію на чолі з Мартіном Вестом на посаді віце-губернатора, владі бурського Фольксрааду нарешті прийшов кінець.
У квітні 1842 року лорд Стенлі, тодішній державний секретар у справах війни і колоній у другій адміністрації Піла, писав серу Джорджу Нап'єру, що заснування колонії в Натал буде малоперспективним, але в той же час заявив, що претензії емігрантів на те, щоб їх вважали незалежною спільнотою, не можуть бути прийняті до уваги. Були запропоновані різні заходи, які лише погіршили б ситуацію. Врешті-решт, прислухавшись до наполегливої позиції сера Джорджа Нап'єра, лорд Стенлі в повідомленні від 13 грудня, отриманому в Кейптауні 23 квітня 1843 року, дав згоду на те, щоб Наталь став британською колонією. Ухвалені інституції повинні були максимально відповідати бажанням народу, але основною умовою було те, що «в очах закону не повинно бути ніяких відмінностей або дискримінації, заснованих лише на різниці кольору шкіри, походження, мови або віросповідання». Потім сер Нап'єр призначив Генрі Клоєта спеціальним комісаром, який мав пояснити натальському фольксрааду рішення уряду.
Значна частина натальських бурів все ще була налаштована рішуче проти британців, і вони були підкріплені численними загонами бурів, які прибули через Драконові гори з міста Вінбурга і Потчефструма. Комендант Вінбурга Ян Мокке (який допомагав брати в облогу капітана Сміта в Дурбані) та інші представники «військової партії» намагалися схилити фольксраад до непокори, і був сформований план вбивства Преторіуса, Бошофа та інших лідерів, які тепер були переконані, що єдиним шансом покласти край стану повної анархії, в який впала країна, є прийняття британського суверенітету. За цих обставин завдання Генрі Клоєта було дуже складним і делікатним. Він поводився з максимальним тактом і позбувся міщан Вінбурга і Потчефструма, заявивши, що він повинен рекомендувати Дракенсберг як північну межу Наталя. 8 серпня 1843 року народні збори Наталу одноголосно погодилися на умови, запропоновані лордом Стенлі. Багато бурів, які не бажали визнавати британське панування, знову вирушили в похід через гори на територію провінцій Оранжева Вільна Держава і Трансвааль. Наприкінці 1843 року в Натал залишилося не більше 500 голландських сімей.
Перед поверненням до Капської провінції Клоєт відвідав Мпанде і домігся від нього цінної поступки. Досі річка Тугела від витоку до гирла була визнаним кордоном між Наталом і Зулуландом. Мпанде поступився кололнії Наталу всією територією між річками Буффало і Тугела, яка тепер утворює округ Кліп-Рівер.
Зростання колонії Раннє зростання населення колонії було зумовлене переселенням з Великої Британії між 1849 і 1851 роками, коли в період між 1848 і 1851 роками прибуло близько 4500 емігрантів. З часу прибуття перших значних груп британських поселенців розпочався розвиток торгівлі та сільського господарства в колонії, а дещо пізніше — експлуатація мінеральних ресурсів країни. У той же час в колонії були засновані школи і різні церкви, які почали або збільшили свою роботу. Джон Коленсо, призначений єпископом Наталя, прибув у 1854 році. У 1856 році було покладено край залежності країни від Капської колонії, і Наталь став окремою колонією із законодавчою радою з шістнадцяти членів, дванадцять з яких були обрані жителями, а четверо призначені Короною. На той час населення поселенців та їхніх нащадків перевищувало 8000 осіб. У період залежності від Капської провінції були прийняті постанови, що встановлювали римсько-голландське право як право Наталу, і воно залишалося чинним, за винятком тих випадків, коли до нього вносилися зміни на законодавчому рівні.
14 вересня 1876 року Колоніальний офіс у Великій Британії отримав телеграму від сера Генрі Барклі з Кейптауна про неминучий крах Трансваалю, оскільки президент Трансваалю Бурґер і його люди були розбиті після нападу на Секукуне I і його народ педі. Це підштовхнуло Генрі Герберта, 4-го графа Карнарвона, який отримав дозвіл Дізраелі призначити сера Теофіла Шепстоуна (відомого на зулуській мові як Сомцеу, що означає «батько нації»), який протягом 30 років служив адміністратором Наталу, спочатку дипломатичним агентом у справах корінних племен, а потім секретарем у справах корінних народів, спеціальним комісаром у Трансваалі. 15 грудня 1876 року Шепстоун з 25 військовими з кінної поліції Наталу та іншими вирушив з Пітермаріцбурга до Преторії, щоб приєднати Трансвааль; прибувши 27 січня 1877 року, він був зустрінутий сердечним прийомом. Ця суперечлива британська анексія Трансваалю була зірвана, коли Сехухуне нібито підписав мирний договір з бурами, усунувши головне виправдання для британської інтервенції в Трансвааль на той час. Тим не менш, напруженість між британськими колоністами і зулусами продовжувала наростати, що призвело до англо-зулуської війни. Після початкової поразки британці змогли завоювати Зулуленд, де встановили протекторат над розділеним королівством. Однак це виявилося незадовільним для колоніального уряду, і через вісімнадцять років королівства були приєднані до колонії Наталь, подвоївши її розмір.
У 1884 році золота лихоманка у Вітватерсранді спричинила значний наплив колоністів з Наталу до Трансваалю. Залізниці були ще далеко від кордону Трансваалю, а Наталь пропонував найближчий шлях для старателів з Капської колонії або з Європи. Дурбан незабаром був переповнений людьми, а Пітермаріцбург, який тоді був практично кінцевою станцією Натальської залізниці, став базою, звідки споряджалися майже всі експедиції на золоті копальні. Дорога до Де-Каапа на бичачих возах займала близько шести тижнів. «Курвеїнг» (перевезення волами) сам по собі становив велику індустрію. Через два роки, у 1886 році, було оголошено про відкриття золотих родовищ у Ранді, і хвиля торгівлі з Трансваалем, що вже почалася, невпинно зростала. Натальські колоністи не просто першими налагодили транспортний рух до нових золотих копалень; вони стали одними з перших власників шахт, і протягом кількох років багато найбільших гірничодобувних компаній мали свої головні офіси в Пітермаріцбурзі або Дурбані. Цього ж року (1886) залізниця досягла міста Ледісміт, а в 1891 році її було добудовано до кордону Трансваалю в Чарльзтауні, причому ділянка від Ледісміта на північ відкрила доступ до вугільних родовищ Данді і Ньюкасла. Таким чином, до ресурсів колонії додалася нова галузь промисловості.