ДуховністьДуховність // Духовність // Українська Релігієзнавча Енциклопедія (, , , ) — абстрактнийСлова які позначають назви процесів, ознак, властивостей, що не належать до якихось конкретних матеріальних предметів і мисляться поза зв'язком з ними, це іменники на позначення якостей, властивостей, дій, які людина не сприймає безпосередньо органами чуття іменник до слова духовний. Як і слово першооснова, духовність пов'язана з внутрішнім психічним життям людини, її моральним світом. Так само слово часто має відтінки оціночної категорії та пов'язується з релігією. Як термін слово «духовність» використовується у таких науках, як філософія, етика, богослов'я на означення різних понятьслід зауважити, що часто іншомовні поняття які мали в своїй назві корінь «дух» були перекладені українською як «духовність», відповідно варто уникати плутанини в трактуванні духовності з різними поняттями, так чи інакше дотичних до внутрішнього світу людини.
Слововжиток Згідно з духовність відрізняється від релігійності тим, що джерелом останньої є зовнішній світ у вигляді приписів і традицій, тоді як джерелом духовності є внутрішньо-психічний досвід людиниСтепанова Е. А., «Новая духовность и старые религии » // Научно-теоретический журнал «». — 2011 г. — № 1. — С. 128. .
Зазвичай у побуті під духовністю розуміють моральність, релігійність, певну піднесеність думок і вчинків. Духовність як високе протиставляється низькому, недосконалому, вульгарному, гріховному, аморальному. Незважаючи на абстрактність поняття, в узусі дуже часто слово духовність використовується як конкретна якість або мало не реально наявна субстанція, про що свідчить слововжиток на зразок «людина великої духовності», «дефіцит духовності в суспільстві» тощо.
У релігійному узусі як правило духовність пов'язують із внутрішньою релігійністю (теологія внутрішнього життя), вірою, містичним досвідом, «спілкуванням з Богом» (див. «Молитва»).
Спекулятивність, абстрактність і нечіткість поняття робить його використання популярним у різноманітних загальних твердженнях і в демагогічній риториці на зразок нарікань на «низьку духовність молоді» чи «занепад духовності суспільства». Однак що ж саме вважати духовністю, і відповідно що є її занепадом або навпаки розвитком у силу розмитості поняття, кожен може вирішувати сам.
Поняття духовності у філософії
Поняття духовності у філософії зазвичай було пов'язане перш за все з тими формами суспільної свідомості, які, своєю чергою, ототожнювались із формами організації знання. Вівся наполегливий пошук, який зводився до окреслення науково-універсальної, «суспільної» сутності духовності. На противагу цій тенденції спостерігається інша: духовність переважно асоціюється з релігійністю, з моральними цінностями, постульованими тією чи іншою конфесією. У сучасних західних працях про суспільство і культуру поняття «духовність» майже не вживається, воно як правило використовується у світовій літературі релігійно-філософського змісту, де духовність розглядається як чинник самовизначення вірян. Такий підхід збіднює значення поняття духовності та значною мірою виводить проблематику духовності з тематичних сфер філософії.
Щодо визначення поняття духовності у вчених немає одностайної думки. Кожний науковець розуміє поняття «духовність» по-різному. Поняття «духовність» завжди мало у філософії важливе значення та відіграє визначну роль у ключових проблемах: людина; її місце й призначення у світі; зміст її буття; культура; суспільне життя. І тому філософи Платон, Аристотель, Памфіл Юркевич, Григорій Сковорода вважали: поняття «духовність» є похідним від слова «дух» ( та грец. «pneuma»), що означає рухливе повітря, повівання дихання, носія життя.
Уже в первісну епоху складаються перші уявлення про духовність. Але це поняття ще не розмежовувалось від тілесної суті. Вперше Платон відокремив тілесне і духовне, визначив, що духовність це специфічна людська властивість, а тілесне це нижче, те, що закладене природою людині. Аристотель теж відокремив ці поняття, але розглядав тілесне й духовне як рівно необхідні.
Новий підхід виробляється у християнській традиції. Тут духовність наділяється новим обличчям, і вважається, що духовність притаманна людині розумній, що виділяє її з тваринного світу, та уподібнює Богові.
Проблема духовності стала провідною і в російській релігійній філософії кінця XIX початку XX ст. Її розробка пов'язана з іменами Федора Достоєвського, Володимира Соловйова, Івана Ільїна, Павла Флоренського, Миколи Фьодорова. Ними духовність розумілась подвійно. З одного боку: Духовність це одухотворення тваринності, сутнісна характеристика людини, що виділяє її зі світу тварин. Інше розуміння: Духовність це ідеал, до якого прагнула людина у власному розвитку, орієнтація на вищі, абсолютні цінності.
На думку вчених поняття «духовність» це категорія етики, яка визначає моральний вимір людської життєдіяльності, це живе джерело доброчесностей людини, її моральна спроможність та вища цінність.
Значний внесок у розробку проблеми духовності зроблений у філософії, притаманний таким філософам, як Мартин Бубер, Макс Шелер, П'єр Тейяр де Шарден, Хосе Ортега-і-Гассет, Альберт Швейцер, Еріх Фром, Віктор Франкі. Провідною ідеєю цих вчених є: «людина розумна» на зламі епох виявилась нездатною подолати всілякі кризи у житті, зокрема глобальні, тому їй на зміну повинна прийти «людина духовна». І за визначенням цих науковців: Духовність це загальнокультурний феномен, який уміщує в собі не тільки абстрактно-теоретичні цінності й ідеали, а й вчинки по совісті, істини й краси.
Обміркування проблеми духовності стає силою і в сучасній українській філософії. В 1990-ті роки після того як в Україні марксистські методологічні правила перестали бути «офіційними» і обов'язковими, дослідження духовності відбувається за такими основними напрямками: релігієзнавчим, предметом якого є духовність, витлумачена богословськи, як досконалість віри в надприродні сили; культурологічним, в контексті котрого духовність постає як спосіб самобудови особи в межах культурного світу через самовизначення і самоспрямування особи, що передбачає не лише знання, але й почуття, осмислення дійсності, здатність до співпереживання; філософсько-соціологічним, в якому духовність розглядається як багатомірний соціально—історичний феномен, специфічність виявів якого зумовлена своєрідністю всесвітньої історії як поліцентричного утворення.
У релігії
У православному богослів'ї Хоча єдиний Триіпостасний Бог є Дух, Його третя іпостась теж іменується Духом Святим, тим самим засвідчуючи людській свідомості про особливі її властивості в порівнянні з іншими іпостасями. Людина, будучи в Божій подобі, відображає в собі цю таємницю Бога. Вона в своїй єдності також має три «іпостасі»: розум, слово (думка) і дух, і кожна з них має свої особливості. Святі Отці духом називають моральну силу людини, зміст якої обумовлюється розумом, і, перш за все, розумінням кінцевої, вищої мети життя. Цією метою може бути Бог і вічне життя в Ньому; але в декого — багатство, влада, слава, різні насолоди та інтереси: тілесні (порівняйте: «їх бог — черево». Фил. 3:19), естетичні (наприклад, музика, живопис), інтелектуальні (наприклад, філософія, наука). Однак який бог у людини, така і його духовність.
Православне осмислення духовності виходить насамперед із факту святої П'ятидесятниці. «Стяжання» християнином Святого Духа, або обоження, і є мета духовного життя. Ця мета досягається тільки при правильному (праведному) житті. Тому необхідне знати його основні закони.
Духовне життя, як відомо, передбачає не тільки правильну догматичну віру і євангельську моральність, але також знання і неухильне дотримання особливих законів, що визначають розвиток «нової людини» (Еф. 4:24). Інакше кажучи, правильне теоретичне розуміння духовного життя багато в чому визначає успіх складного процесу реального переродження пристрасної, «плотської» (Рим. 8: 5), «старої людини» (Еф. 4:22) в нову.
Але і теоретичне розуміння цього питання виявляється не настільки простим, як може здатися на перший погляд. Різноманіття духовних шляхів, які пропонують зараз в цілях спасіння нашій людині з усіх сторін світу просвітителі різних релігій і християнських конфесій, є однією з ілюстрацій складності даної проблеми.
У зв'язку з цим виникає завдання виняткової важливості: знайти найбільш істотні ознаки і властивості істинної духовності, її критерії, які дозволили б відрізнити справжню духовність від всіляких видів псевдодуховності, містицизму, самолюбовання. Православ'я вчить що тільки йдучи за вченням церкви можна досягти духовності, обожитись і спастися.
Православні вірять що це можливо завдяки смиренню і самопізнанні та визнанні своєї гріховності. Святий Ігнатій Брянчанінов пише: "Хто не усвідомлює своєї гріховності, свого падіння, своєї смерті не може прийняти Христа, не може повірити в Христа, не може бути християнином. Навіщо Христос тому, хто сам розумний і доброчесний, хто задоволений собою, хто визнає себе гідним всіх нагород земних і небесних. <…> Початок навернення до Христа є у пізнанні своєї гріховності, падіння, від такого погляду на себе людина визнає потребу в Спасителі і приступає до Христа за допомогою смирення, віри й покаяння "Святитель Игнатий (Брянчанинов). Творения. СПб., 1905. Т. IV. С. 378, 227.
Той, хто бачить же себе розумним і доброчесним не може бути християнином і не є ним, хоча б і вважав себе таким. «Не здорові потребують лікаря, але хворі», — говорить Христос (Мф. 9:12). На шлях зцілення і спасіння стають лише ті, які побачать хворобу своєї душі, її невиліковність власними силами, і тому можуть навернутися до істинного Лікаря що постраждав за них. Поза таким пізнанням себе неможливе нормальне духовне життя.
Це яскраво видно на прикладі земного життя Спасителя, Який був прийнятий простими євреями які зі сльозами каяття визнавали свої гріхи і з ненавистю відкинутий і засуджений на страшну кару «розумною», «доброчесною», респектабельною юдейською елітою — архієреями, фарисеями (тобто ревними виконавцями церковних звичаїв і уставу), книжниками (богословами).
Головне що всередині людини, чим наповнена її душа. Православ'я стверджує що можна бути освіченою людиною але хворіти гординею, бути культурною людиною але водночас марнославною. Така духовність є негативна. Духовність — це наповненість душі. Церква відповідальна за стан духовності в суспільстві. Через те що багато людей хрестять без випробування і підготовки, без оцінки духовних чеснот, в церкву попадає багато неусвідомлених людей.
Поняття духовності у психології Духовність — це інтегральне утворення людської психіки, складне гармонійне поєднання певних психічно-процесуальних та особистісних якостей людини, як і будь-яке психічне явище має певні форми вияву, які можна вивчати.
Духовність — це сукупність системно інтегрованих особливостей когнітивно-інтелектуальної, почуттєво-емоційної та вольової сфер, яка забезпечує людині здатність до психічно-особистісного вдосконалення та самовдосконалення. Інакше кажучи, духовність, з одного боку, є системно-інтегрованою складовою психіки, з іншого — синергетичним чинником взаємодії різних психічних сфер людини.
Наприкінці ХХ — поч. XXI ст. спостерігалося посилення уваги до феномену духовності з боку вітчизняних психологів.
Так, плідну спробу пояснити психологічні механізми духовного розвитку особистості здійснив український психолог О. П. Колісник, проаналізувавши провідні етапи цього процесу[Колісник О. П. Ступені духовності та психічні механізми саморозвитку особистості / Ментальність. духовність. Саморозвиток особистості. Тези доп. та матеріали Міжнар. н-практ. конф. — Луцьк, 1994, І част., ІІІ розд. — С. 349—392..