Японське вторгнення в Бірму було початковим етапом бірманської кампанії на театрі Другої світової війни в Південно-Східній Азії, яка тривала протягом чотирьох років з 1942 по 1945 рік. Протягом першого року кампанії (з грудня 1941 р. до середини 1942 р.) японська армія (за допомогою тайської армії Пхаяп і бірманських повстанців) витіснила війська Британської імперії та Китаю з Бірми, потім почала японську окупацію Бірми та сформувала номінально незалежний адміністративний уряд Бірми.

Фон

Британське панування в Бірмі До початку Другої світової війни Бірма була частиною Британської імперії, яка поступово була окупована та анексована після трьох англо-бірманських війн у ХІХ столітті. Спочатку керована як частина Британської Індії, відповідно до Закону про уряд Індії 1935 року Бірма стала окремою колонією. Під британським правлінням відбувся значний економічний розвиток, але більшість бірманської громади ставала дедалі неспокійнішою. Серед їхніх проблем були імпорт індійських робітників для забезпечення робочої сили для багатьох нових галузей промисловості та ерозія традиційного суспільства в сільській місцевості, оскільки земля використовувалася під плантації експортних культур або ставала закладом індійських лихварів. Прагнення до незалежності зростало. Коли Бірма зазнала нападу, бірманці не захотіли брати участь у захисті британського істеблішменту, і багато хто охоче приєднався до рухів, які допомагали японцям.

Британська оборона Плани оборони британських східних володінь передбачали будівництво аеродромів, що з'єднують Сінгапур і Малаю з Індією. Ці плани не враховували той факт, що Британія також перебувала у стані війни з Німеччиною, і коли Японія вступила у війну, сил, необхідних для захисту цих володінь, не було. Бірму вважали військовим тилом, малоймовірним для атаки.

Генерал-лейтенант Томас Гаттон, командувач бірманською армією зі штабом у Рангуні, для захисту країни мав лише 17-ту індійську піхотну дивізію та 1-шу бірманську дивізію, хоча очікувалася допомога від китайського націоналістичного уряду під керівництвом Чан Кайші. Під час війни британсько-індійська армія розширилася більш ніж у дванадцять разів порівняно з її чисельністю в мирний час у 200 000 осіб, але наприкінці 1941 року це розширення означало, що більшість підрозділів були недостатньо навченими та погано оснащеними. У більшості випадків така підготовка та спорядження, які отримували індійські підрозділи в Бірмі, були призначені для операцій у кампанії в Західній пустелі або на північно-західному кордоні Індії, а не в джунглях. Батальйони Бірманських Стрілців, які сформували більшу частину 1-ї Бірманської дивізії, спочатку були створені лише як війська внутрішньої безпеки з числа меншин у Бірмі, таких як Карени. Вони також швидко розширювалися завдяки притоку солдатів-бірманців, їм не вистачало спорядження і складалися в основному з новобранців.

Японські плани Японія вступила у війну насамперед для того, щоб отримати сировину, особливо нафту, з європейських (зокрема, голландських) володінь у Південно-Східній Азії, які були слабко захищені через війну в Європі. Їхні плани передбачали напад на Бірму частково через власні природні ресурси Бірми (які включали частину нафти з родовищ навколо Єнанг'яунга, а також мінерали, такі як кобальт і великі надлишки рису), але також для захисту флангу їхнього головного наступу на Малаю і Сінгапур і забезпечення буферної зони для захисту територій, які вони мали намір окупувати.

Додатковим фактором була Бірманська дорога, завершена в 1938 році, яка з'єднала Лашіо, в кінці залізниці з порту Рангун, з китайською провінцією Юньнань. Ця нещодавно завершена ланка використовувалася для доставки допомоги та боєприпасів китайським націоналістичним силам Чан Кай-Ші, які протягом кількох років воювали з японцями. Японці, природно, хотіли розірвати цей зв'язок.

Південна експедиційна армійська група під загальним командуванням генерала Хісаїті Терауті відповідала за всі військові операції в Південно-Східній Азії. П'ятнадцята японська армія під командуванням генерал-лейтенанта Шодзіро Ііда спочатку мала місію окупувати північний Таїланд, який підписав договір про дружбу з Японією 21 грудня 1941 року, і атакувати південну бірманську провінцію Тенасерім через пагорби Тенассерім. Армія складалася з високо оцінених 33-ї дивізії та 55-ї дивізії, хоча обидві дивізії були ослаблені на кілька тижнів загонами для інших операцій.

Бірманські повстанці

Оскільки загроза війни зростала, японці шукали зв'язків із потенційними союзниками в Бірмі. Наприкінці 1940 року Аун Сан, бірманський студентський активіст, зв'язався з Сузукі Кейдзі в Амої та відправився до Японії для переговорів. Пізніше він і кілька інших добровольців (тридцять товаришів) пройшли інтенсивну військову підготовку на острові Хайнань. Армія незалежності Бірми була офіційно заснована в Бангкоку, Таїланд, 28 грудня 1941 року. Спочатку вона складалася з 227 бірманців і 74 японців. Але загін був швидко посилений великою кількістю добровольців і новобранців, коли в рамках основного японського вторгнення вони перетнули кордон Бірми.

Захоплення японцями Рангуна

22 грудня 1941 року японська 55-та дивізія, що базувалася в Бангкоку, на чолі з генерал-лейтенантом Такеші Кога отримала наказ перетнути кордон Бірми та захопити Моулмейн. До 17 січня дивізія була в Мае Сот, готуючись наступати на Кавкарейк, а потім далі на Моулмейн. 22 січня 1942 року британці евакуювали Мергуї. За словами Луїса Аллена, «до 23 січня 1942 року всі три важливі злітно-посадкові смуги в південному Тенассерімі — Тавой, Мергуї, Вікторія-Пойнт — були в руках японців, і тепер можна було забезпечити прикриття винищувачів під час кожного бомбардування Рангуна».

Спочатку Рангун відносно успішно захищали від японських повітряних нальотів невеликі загони Королівських ВПС, підсилені ескадрильєю Американської добровольчої групи, більш відомої як «Летючі тигри». Більшість аеродромів знаходилися між Рангуном і наступаючими військами Осі, і в міру того, як японці використовували аеродроми в Тенассерімі, кількість попереджень про напад на рангунські аеродроми зменшувалася, і вони ставали все більш і більш непридатними.

22 січня 1942 року основні сили японської 55-ї дивізії почали головний наступ на захід від Рахаенга в Таїланді через перевал Кавкарейк. 16-та індійська піхотна бригада 17-ї індійської дивізії, яка охороняла цей підхід, поспішно відступила на захід. Японська дивізія просунулася до Мулмейна в гирлі річки Салуїн, де гарнізоном була 2-а бірманська піхотна бригада. Позицію було майже неможливо захистити, і вона мала річку Салуїн, майже шириною, за нею. 2-га бірманська бригада була стиснута в дедалі тісніший периметр і врешті-решт відступила через річку на поромі 31 січня, залишивши велику кількість припасів і обладнання. Частина сил залишилася в Моулмейні і мала переплисти річку.

Битва при Паані Вранці 12 лютого 1942 року відбувся бій між трьома ротами 7-го батальйону 10-го полку Белуджа (17-та індійська дивізія) і трьома батальйонами 215-го піхотного полку 33-ї японської дивізії біля с. Кузейк уздовж західного берега річки Салуїн. На східному березі лежало невелике містечко Паан . Японці перетнули річку з Паана під покровом темряви в ніч на 11 лютого і атакували о 45 хвилині після півночі.

Белуджі (фактично складалися з рот догра, панджабських мусульман і пуштунів) були переважно новобранцями, навченими вести війну в пустелі та не мали зброї та амуніції. Проте, вони чинили запеклий опір, утримуючи свої позиції протягом кількох годин і вступаючи в численні рукопашні сутички. Однак японці змогли остаточно захопити британські позиції до ранку 12 лютого завдяки своїй значно більшій чисельності (вони переважали белуджів п'ять проти одного), попередньому бойовому досвіду та атакам на британські позиції в Кузейк японськими пікіруючими бомбардувальниками в попередні дні та години.

Залишки британських частин після цієї битви відступили на північ до командування бригади в Татоні. Після цієї битви вижили менш ніж третина бійців 7/10 белуджів. Цю битву здебільшого називають «битвою при Паані», а іноді — «битвою при Кузейк-Паані».

Міст Сіттанг

17-та індійська дивізія незабаром відступила далі на північ. Вони намагалися утримати річку Білін (14-19 лютого) та інші резервні лінії, коли вони це робили, але мали надто мало військ, щоб уникнути постійного обходу з флангу. Зрештою дивізія відступила до мосту через річку Сіттанг у загальному безладді. Відступ було затримано через такі інциденти, як автомобіль, що прориває мостове полотно, повітряні атаки (включаючи, нібито, випадкові атаки Королівських ВПС і Американської волонтерської групи), і переслідування Японії. Затримки дозволили японським сторонам проникнути до самого мосту, і погано організована оборона мосту опинилася під загрозою краху. Побоюючись, що міст залишиться неушкодженим для японців, які використають його для наступу на Рангун, командир дивізії генерал-майор «Джекі» Сміт, вранці 23 лютого 1942 року наказав його підірвати, причому більшість дивізія опинилася на стороні, яку утримував ворог.

Багато бійців 17-ї дивізії, які опинилися в пастці на утримуваному японцями березі річки, переправилися на західний берег вплав або на імпровізованих плотах, але їм довелося залишити майже все своє спорядження, в тому числі більшу частину стрілецької зброї. Пізніше це змусило декого поставити під сумнів рішення підірвати міст, стверджуючи, що річка сама по собі не становила великої перешкоди для японців, і що було досягнуто більше шкоди, ніж користі, оскільки це призвело до того, що дві бригади опинилися на мілині і відстрочило захоплення японцями Рангуну максимум на десять днів.

Падіння Рангуна

Хоча річка Сіттанг теоретично була сильною оборонною позицією, катастрофа на мосту залишила союзні сили надто слабкими, щоб його утримати. Генерал Арчібальд Вейвелл, головнокомандуючий Американо-британсько-голландсько-австралійського командування, все ж наказав утримати Рангун. Він очікував значного підкріплення з Близького Сходу, включаючи австралійську піхотну дивізію. 28 лютого він формально звільнив Гаттона (хоча Гаттона офіційно вже змінив на посаді генерал Гарольд Александер), а наступного дня він звільнив Сміта, який у будь-якому випадку був дуже хворий.

Незважаючи на те, що австралійський уряд відмовився дозволити своїм військам відправитися в Бірму, деякі британські та індійські підкріплення, включаючи британську 7-му бронетанкову бригаду (оснащену новими танками M3 Stuart) і 63-ю індійську піхотну бригаду, висадилися в Рангуні. Александер наказав контратакати японців у Пегу, на північний схід від Рангуна, але незабаром зрозумів, що немає надії захистити Рангун. 7 березня армія Бірми евакуювала Рангун після реалізації плану випаленої землі, щоб відмовити японцям у використанні своїх об'єктів. Було зруйновано порт і підірвано нафтовий термінал. Коли союзники відходили, місто горіло.

Залишки бірманської армії опинилися в оточенні, відступаючи на північ від міста, але прорвалися через блокпост Тауккян внаслідок помилки місцевого японського командира. Полковник Таканобу Сакума, який командував японським 214-м піхотним полком, отримав наказ заблокувати головну дорогу на північ від Рангуна до Проме, поки основна частина 33-ї дивізії обходила місто з метою атаки із заходу. Відступаючі британські та індійські війська були відкинуті назад, коли вони спробували прорватися через блокпост Сакуми. Александер наказав провести ще одну атаку, але виявив, що японці пішли. Не розуміючи, що британці евакуюються з Рангуну, Сакума зняв блокпост, як і було наказано, як тільки 33-тя дивізія досягла запланованих позицій. Якби він цього не зробив, японці могли б захопити генерала Александра та більшу частину решти бірманської армії.

Японці наступають на Салуїн і Чиндвін