Верхній діалект (латис. Augšzemnieku dialekts) ― один із трьох діалектів латиської мови. Поширений у Латгалії, Селії та Східній Відземі. Він поділяється на два діалекти — селійський (з висхідно-спадним інтонаційним переходом) і неселійський, або латгальський (з перерваним інтонаційним переходом поряд з перервою в трьох інтонаційних ділянках). В обох групах є глибокі і неглибокі діалекти. На північному сході Відземе і в Латгалії говірки базуються на стародавній латгальській мові. В інших частинах на них вплинула стародавня мова племені селів. У 18 столітті на основі цього діалекту в південній Латгалії сформувалася латгальська літературна мова.
Діалектні особливості Для верхньолатиського діалекту характерні такі фонетичні особливості, як:
Відсутність відмінностей між тривалою та низхідною складовою інтонацією: [mùosa] (латиська літер. māsa [mā̃sa]) «сестра»; [p’ī̀nc] (латиська літер. piens [piẽns]) «молоко».
Перехід відкритого ę > [a], ę̄ > [ā]: [vacs] (латиська літер. vecs [vęcs]) «старий»; [dā́ls] (латиська літер. dēls [dę̄̂ls]) «син». Перехід закритого ē > [ę̄] або [ie]: [vę̄̀rp] (латиська літер. vērpj [vḕrpj]) «він (вона, вони) пряде (прядуть)»; [v’ìeiɪ̯s’] (латиш. літер. vējš [vē̃ɪ̯š]) «вітер». Перехід голосної a > o: [mola] (латиська літер. mala [mala]) «край», «берег». Перехід ā > [āa̯], [āo], [ō], [oā], [oa], [uo]: [mṑja] (латиська літер. māja [mā̃ja]) «будинок»; [uôda] (латиська літер. āda [ā̂da]) «шкіра», «хутро». Перехід ī > [īɪ̯], [ei]: [vī̑ɪ̯rs], [v’èirs] (латиська літер. vīrs [vī̀rs]) «чоловік». Перехід ū > [ūu̯], [iu], [yu̯], [eu], [ou]: [ūu̯dènc] (латиська літер. ūdens [ū̂dènc]) «вода».