Цинкоплавильний завод Понте-Носса – колишнє металургійне виробництво на півночі Італії.
Завод, що став до ладу в 1952 році, передусім мав працювати з цинковим концентратом копалень, розташованих у тій же долині Валь-дель-Різо (Val del Riso) та сусідній Валь-Паріно. Також передбачалась робота з продукцією рудників району Монтеневе та Сардинії. Проєкт реалізувала компанія Società Anonima Piombo E Zinco (SAPEZ) – дочірня структур державної компанії Azienda Minerali Metallici Italiani (AMMI). Втім, вже у 1954-му AMMI поглинула SAPEZ, викупивши при цьому пакет акцій останньої, що належав бельгійській Vieille Montagne.
Проєктну потужність заводу визначили як 15 тисяч тонн цинку на рік. Станом на 1967 рік він вже мав потужність у 23 тисяч тонн цинку на рік та велись роботи з збільшення цього показника до 42 тисяч тонн. Інше джерело вказує потужність майданчику як 35 тисяч тонн цинку на рік.
Переробка концентратів сульфідного типу потребувала їх десульфурації шляхом випалу, при цьому з утвореного діоксиду сірки продукували сульфатну кислоту в обсягах до 40 тисяч тонн на рік. Отриманий цинковмісний залишок вилуговували та спрямовували до електролітичного цеху, де отримували цинкові катоди та сульфатну кислоту на аноді. Цинкові катоди переплавляли у зливки.
Супутнім продуктом майданчику були електролітичний кадмій, певні обсяги свинцю, кобальту та міді. Також в якийсь момент організували продукування солей цинку та міді.
Наприкінці 1960-х завод пройшов масштабну модернізацію, під час якої старі подові печі для прожарки концентрату замінили новою, що використовувала технологію псевдозрідженого шару. Також модернізували електролізне та плавильне відділення, встановили автоматичні машини для злитків. В 1971-му додали секцію для виробництва цинкового порошку та оксидів цинку потужністю 4 тисячі тонн на рік, сировиною для якої були електролітичний цинк та цинкові штейни з лінії цинкування.
Тим часом гірничо-металургійний сектор Італії переживав важкі часи через виснаження родовищ та неконкурентну вартість їх продукції. В 1982-му в Порто-Носса припинили переробку цинкового концентрату (та, відповідно, випуск сульфатної кислоти), натомість запустили лущильну установку для подрібнення цинкового та латунного плавильного шлаку. Втім, у 1986-му довелось зупинити й електролітичний цех. В 1992-му припинили виробництво солей цинку та міді.
Натомість з 1985-го спеціалізацією майданчику в Порто-Носса став випуск окиду цинку, отриманого у вельц-процесі при переробці уловленого пилу електродугових печей, постачальниками якого могли бути більш ніж два десятки італійських металургійних майданчиків.
Ще в 1979-му під час чергової реорганізації сектору AMMI була поглинута компанією Societe Azionaria Minerario Metallurgica (Samim) зі складу групи Eni, а в 1986-му остання відокремила гірничодобувний сектор від металургійного та створила для управління останнім компанію Nuovo Samim. В 1994-му завод, безпосереднім власником якого була компанія Pontenossa, придбала група Co.ge.fin, за чверть століття управління якою обсяги переробки цинковмісного пилу зросли з 70 до 155 тисяч тонн на рік (що становить біля 70% всього пилу сталеливарних заводів країни). На сайті самої компанії Pontenossa міститься інформація, що вона переробляє 127 тисяч тонн пилу на рік з отриманням 27 тисяч тонн вельц-оксиду.
Примітки