Дама Маргарет Джоан Ансті DCMG (англійською Margaret Joan Anstee, 25 червня 1926 — 25 серпня 2016) — британська дипломатка, яка понад чотири десятиліття (1952–1993) працювала в Організації Об’єднаних Націй (ООН), досягнувши 1987 року посади заступниці Генерального секретаря. Вона стала першою жінкою, яка обійняла цю посаду.

Раннє життя та освіта Маргарет Ансті народилася 25 червня 1926 року за адресою 2 Альберт-Віллас, Ріттл, графство Ессекс. Вона була єдиною дитиною Едварда Кертіса Ансті, друкаря, та Енні Адалізи (до шлюбу Міллс), домашньої служниці. Дитинство провела в Челмсфорді, Ессекс, у сільській місцевості Англії. Жоден із її батьків не мав завершеної середньої освіти, однак вони всіляко заохочували доньку здобути освіту.

Ансті навчалася в Окружній середній школі для дівчат у Челмсфорді, а згодом — у Ньюнем-коледжі Кембриджського університету. Вона закінчила навчання з відзнакою з французької та іспанської мов 1944 року, хоча формально жінки почали отримувати повні університетські ступені лише через три роки. Згодом вона продовжила навчання в Лондонському університеті.

Кар'єра Після завершення навчання Ансті протягом року працювала викладачкою іспанської мови в Королівському університеті Белфаста. 1948 року вона приєдналася до Міністерства закордонних справ Великої Британії, де працювала на посаді третього секретаря у відділі Латинської Америки. У цей період вона працювала з Дональдом Макліном до його втечі.

Ансті була недовго заручена з Робіном Маквортом-Янгом, однак 5 травня 1952 року вийшла заміж за Майкла Ротергема Старкі. Через чинну на той час політику Міністерства закордонних справ щодо заборони шлюбу, яка вимагала від жінок-співробітниць звільнятися після одруження, це поклало край її дипломатичній кар’єрі. Ансті супроводжувала чоловіка, також британського дипломата, до Сінгапуру та Маніли (Філіппіни) .

Організація Об'єднаних Націй Під час перебування в Манілі шлюб почав розпадатися, і 1952 року Ансті влаштувалася на посаду адміністративної співробітниці Ради технічної допомоги ООН, щоб заробити кошти на повернення до Англії. Подружжя повернулося до Великої Британії 1954 року, після чого Ансті працювала неповний робочий день лекторкою в Ньюнем-коледжі. 1956 року вона розлучилася і знову приєдналася до ООН, цього разу як виконувачка обов’язків керівниці Ради технічної допомоги в Боготі (Колумбія).

Ансті послідовно обіймала посаду постійної представниці Програми розвитку Організації Об’єднаних Націй (ПРООН) у восьми країнах Азії, Латинської Америки та Африки. У 1974–1987 роках вона працювала на керівних посадах у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку.

Їй також доручали виконання важливих завдань у межах операцій з ліквідації наслідків стихійних лих, зокрема в Бангладеші (1973), після землетрусу в Мексиці (1985), у зв’язку з Чорнобильською ядерною катастрофою (1991—1992) та під час гасіння нафтових пожеж у Кувейті (1991—1992). Вона виконувала спеціальні доручення Генерального секретаря щодо допомоги країнам із серйозними економічними труднощами, зокрема Болівії (1982—1992) та Перу (1990—1992). Ансті також брала участь у розробленні та впровадженні низки ключових реформ системи ООН. 1990 року вона отримала громадянство Болівії.

З 1987 по 1992 рік Ансті обіймала посаду Генеральної директорки Відділення ООН у Відні, керівниці Центру соціального розвитку та гуманітарних питань і координаторки всіх програм ООН з контролю над наркотичними речовинами. У 1992–1993 роках вона була Спеціальною представницею Генерального секретаря в Анголі, ставши першою жінкою, яка очолила миротворчу місію ООН.

Пізніша кар'єра Після завершення роботи в ООН у липні 1993 року Ансті працювала спеціальною радницею уряду Болівії з питань розвитку та міжнародних фінансів. 1994 року вона підготувала доповідь для Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) щодо потреб країн, що розвиваються, у сфері технічного співробітництва після завершення Уругвайського раунду, а також очолила місію Міжамериканського банку розвитку до Болівії з питань соціально-економічних реформ.

Вона активно писала та читала лекції про діяльність ООН, зокрема з питань розвитку, підтримання миру та реформування організації. З 1996 року Ансті консультувала заступника Генерального секретаря Департаменту політичних справ ООН на громадських засадах з оперативних аспектів постконфліктного миробудівництва.

Вона також очолювала Консультативну раду Відділу з вивчення отриманого досвіду Департаменту миротворчих операцій Організації Об'єднаних Націй і протягом кількох років активно брала участь у практичному навчанні методам підтримання миру як для військового, так і для цивільного персоналу, включаючи симуляційні навчання, у Великій Британії, Швеції, Південній Америці та Сполучених Штатах, Південній Африці та інших африканських країнах.

Пізніше життя Ансті заснувала Фонд розвитку країн імені Маргарет Ансті, метою якого є підтримка аспірантів Ньюнем-коледжу під час проведення польових досліджень.

Протягом останніх трьох років життя вона організовувала щотижневі заняття з валлійської мови у своєму будинку в Кніллі, на Валлійських марках. Есе, у якому вона згадується, написане її валлійським викладачем, отримало нагороду на Національному конкурсі валлійської мови 2019 року.

Протягом останніх трьох років свого життя Маргарет Ансті організовувала щотижневі уроки валлійської мови у своєму будинку в Кніллі, що у валлійських маршах. Есе, в якому вона зображена, написане її валлійським репетитором, отримало приз на Національному конкурсі валлійської мови у 2019 році.

Смерть Маргарет Ансті померла 25 серпня 2016 року у своєму будинку в Кніллі, Герефордшир, у віці 90 років. Її спадщиною стало створення Центру глобальних досліджень імені Маргарет Ансті, що базується в Ньюнем-коледжі.

Відзнаки 1991 року Ансті стала почесною членкинею Ньюнем-коледжу Кембриджського університету.

1993 року вона отримала Премію миру Рівеса від Коледжу Вільяма і Мері (США), а також була удостоєна почесних докторських ступенів університетів Ессекса (1994), Вестмінстера (1996), Лондона (1998) та Кембриджа (2004).

Під час новорічних нагороджень 1994 року королева Єлизавета II надала їй титул Дами-командора Найвидатнішого ордена Святого Михайла і Святого Георгія. Вона також була відзначена урядами Австрії, Болівії та Марокко.

У 2011 році Ансті стала першою лауреаткою Премії сера Брайана Уркгарта від UNA–UK за видатний внесок у діяльність Організації Об’єднаних Націй. Твори Книга «Брама сонця: перспектива Болівії» була опублікована у Великій Британії видавництвом Longman 1970 року, а згодом у США під назвою «Болівія: Брама сонця» видавництвом Paul S. Eriksson. Праця «Сирота холодної війни: історія краху ангольського мирного процесу 1992–1993 років» вийшла друком у Великій Британії та США в жовтні 1996 року. Португальський переклад було опубліковано у квітні 1997 року.

Мемуари «Ніколи не навчися друкувати: жінка в Організації Об’єднаних Націй» були опубліковані у травні 2003 року видавництвом Wiley. 2009 року вона видала книгу «Будинок на священному озері», присвячену її життю в Болівії.

Ансті також є авторкою біографії одного зі своїх професорів у Кембриджі — Джона Бранде Тренда, опублікованої 2013 року під назвою «JB — неймовірний іспанський дон: життя та часи професора Джона Бранде Тренда».

Примітки

Посилання Резюме Ансті Гібсон, Джеймс, Джеко, де ти зараз?: Життя Роберта Джексона, майстра гуманітарної допомоги, людини, яка врятувала Мальту. Річмонд, Велика Британія: Parsons Publishing, 2006. Джексон, Р.Г.А., Дослідження можливостей Системи розвитку Організації Об'єднаних Націй. 2 томи, Женева: Організація Об'єднаних Націй, 1969. Мітчем, Чад, Джексон, сер Роберт Гіллман (1911-1991), Австралійський словник біографій, Національний центр біографій, Австралійський національний університет, http://adb.anu.edu.au/biography/jackson-sir-robert-gillman-20715/text31511 , опубліковано онлайн 2016 року, доступ онлайн 5 вересня 2017 року. Проект інтелектуальної історії Організації Об'єднаних Націй Портрет у Національній галереї