Степові́ кри́мські тата́ри (ногаї; самоназва — , татарлар:111,117, , ногъайлар) — одна з трьох субетнічних груп кримськотатарського народу, яка сформувалася і проживала в степовій частині Криму () до 1944 року, коли весь кримськотатарський народ був депортований з півострова.
У формуванні степових кримських татар визначальну роль відіграли західні кипчаки (у давньоруських літописах — половці). За походженням та культурою вони є близькими до північнокавказьких та ставропольських ногайців. В антропологічному плані степові кримські татари відрізняються від інших субетносів (південнобережних та гірських): якщо у прибережних та гірських татар переважає південноєвропеоїдний компонент, то у степових чітко помітна монголоїдна домішка (європеоїдно-монголоїдний тип)Тюркские народы Крыма: Караимы. Крымские татары. Крымчаки / Отв. ред. С. Я. Козлов, Л. В. Чижова. — М.: Наука, 2003. — С. 152. — ISBN 5-02-008853-6Теребинская-Шенгер Н. В. Крымские татары: антропологический очерк. // Русский антропологический журнал. — Т. 17. — 1928. — Вып. 1—2.Институт этнологии и антропологии Российской Академии наук (ИЭА РАН): «Тюркские народы Крыма: Караимы. Крымские татары. Крымчаки» / Отв. ред. С. Я. Козлов, Л. В. Чижова. — М.: Наука, 2003. — 459 с. — (Народы и культуры) — ISBN 5-02-008853-6 (в пер.), стр. 152, второй абзац: «Якщо ж поділити кримських татар на групи, то у прибережних і гірських татар переважає південноєвропеоїдний компонент, тоді як у степових чітко помітна монголоїдна домішка».
Етнонім Етнонім «ногай» застосовувався не лише до підданих Мангітського юрту чи Ногайської Орди. За словами історика Вадима Трепавлова: «… під етнонімом „ногай“ у деяких джерелах об'єднувалися степові тюрки Мангітського юрту, Кримського ханства та Великої Орди, і це слово мало набагато ширше застосування, позначаючи не лише населення Ногайської Орди».
Використання етноніма «ногаї» для позначення степових кримських татар є екзоетнонімом: так їх називали гірські кримські татари, тоді як перші, своєю чергою, називали других «татами» (). При цьому і ті, й інші вважали саме себе справжніми кримськими татарами.
Історія та етногенез
Степові кримські татари — це нащадки кочових тюркських народів і племен, що населяли Чорноморсько-Каспійський степ, зокрема тих, що входили до складу Золотої Орди. Їх не слід плутати з сучасним народом — ногайцями. За часів Кримського ханства існувала відмінність між кримськими татарами степу та ногаями (ногаями називалася велика татарська орда, яка отримала свій етнонім від імені Ногая (помер 1300 р.), видатного полководця Золотої Орди): кримські татари ніколи не були частиною ногайців і не походили від них, а еліта ханства завжди розрізняла ногаїв і кримських татар:117, проте ногаї та степові кримські татари мають схоже походження від хвиль кочівників степового поясу Євразії.
Саме кримськотатарські степовики становили основу військово-політичної могутності Кримського ханства. Так, Нуреддін Мубарек Ґерай у 1633 році погрожував московському царю Михайлу Федоровичу «розтоптати» його державу кінними військами у складі ста тисяч татар і сорока тисяч ногаїв, а, як зазначає угорська історикиня Марія Іванич, ногайська кіннота була найчисленнішою, хоча й найменш боєздатною частиною кримського війська:115.
Хан Сахіб I Ґерай (1532—1551) провів радикальну реформу, заборонивши жителям степового Криму вести кочовий спосіб життя. Кибитки було наказано розламати і жити відтепер осіло в селах. Розгорнулося будівництво будинків і цілих селищ, почалася роздача земельних наділів по всьому простору Юрта — «від Фатх-Кермана на півночі до Балаклави на півдні і від Кафи на сході до Кезлева на заході», одночасно зводилися мечеті. Ці нововведення сприяли насадженню осіло-землеробського укладу на півострові:112. Відтоді тюркомовне населення, що продовжувало кочувати за межами Криму, стали називати ногаями, а осіле землеробське на півострові — татарами.:111,117
В рамках демографічної політики хани династії Ґераїв переселяли частину ногаїв з Великої Ногайської Орди у степи між Доном і Дніпром, З ослабленням Ногайської орди частина ногаїв уже сама почала переходити на Кримський бік Волги (правий її берег називався Кримським боком, лівий — Ногайським), приєднуючись до малих ногаїв і стаючи підданими кримських ханів. Відтоді в титулатурі Ґераїв міцно вкорінюється формула «сансиз ногай» (незліченні ногаї).:112-115 Ногаї, які спочатку проживали в ханстві, належали до роду Мансур-ули (Мансур оглу); згодом Мансури практично зрівнялися за рангом із провідним татарським родом Ширін.:116 Після падіння ханства у XVIII столітті частина малих ногаїв (Єдисанська, Джамбуйлуцька та Єдишкульська орди) відійшла до Криму і поступово асимілювалася зі степовими кримськими татарами. Англієць, учасник Кримської війни та історик Томас Мілнер, який залишив нотатки про кримських татар, у XIX столітті ще розрізняв осілих кримських татар-степовиків (the inhabitants of the steppe, більша частина жителів кримських степів) та кримських татар-ногаїв, які «живуть життям справжніх номадів» (Nogai Tatars, менша частина). Він зазначав, що кримські степовики простіші та гостинніші порівняно з жителями гір і південного узбережжя і «приймуть незнайомця, не очікуючи непомірної плати за послугу, часто відмовляючись навіть від найменшої винагороди». За повідомленням Мілнера середини XIX століття, степові кримські татари — працьовиті землероби, але вони постійно зазнають дрібних пограбувань з боку нижчих урядових агентів, що пригнічує їхню моральну енергію. А відмінності в мові та релігії стають перешкодою для звернень до верховної влади. Як наслідок, кримські татари степу не могли вирощувати врожаю більше, ніж їм вистачало на прожиток родини протягом року. Коли рік був неврожайним, ставався голод. Таким був 1833 рік, коли цілі родини загинули від голоду.
Після Кримської війни Крим, згідно з офіційними даними, вимушено залишило 181 177 кримских татар — переважно жителів степового Криму. Вони були змушені емігрувати до Османської імперії. Внаслідок цього систему розселення Перекопського, Євпаторійського, степової частини Феодосійського та Сімферопольського повітів було руйновано (784 села повністю спорожніли, а 330 з них так і не відновилися), виникла загроза «опустелювання» Криму, а населення півострова скоротилося на 40 %, водночас частка інших етносів у населенні Криму зросла.
Мова та діалект Степовий діалект () кримськотатарської мови належить до кипчацько-ногайської підгрупи тюркських мов. Він складається з трьох основних говірок: тарханкутсько-кезлевської (західної), перекопсько-джанкойської (північної) та керченської (східної).
На відміну від південнобережного (огузького) та середнього (половецького) діалектів, степовий діалект зберіг глибокі кипчацькі риси. Серед його фонетичних особливостей:
заміна початкового звука [ч] на [ш] (наприклад, шаш замість чач — волосся); вживання початкового [дж] замість [й] (джол замість ёл — шлях); сингармонізм (суворе узгодження голосних звуків у слові), що є характерною рисою давньотюркських мов.
Саме степовий діалект кримських татар ліг в основу мови татар Добруджі (сучасна Румунія та Болгарія), куди масово мігрували степовики у XVIII—XIX століттях.
Традиції
Традиційні заняття Степові кримські татари перейшли від кочового скотарства до осілого землеробства починаючи з XVI століття, внаслідок реформ хана Сахіба Ґерая, який заборонив їм кочувати:111,117. Ногаї, що переважно жили за Перекопом:111,117, найдовше зберігали кочове скотарство, проте до 1800-х років розвиток землеробства поширився і серед них.
Важливим аспектом степового землеробства стало вирощування посухостійких злакових культур, насамперед проса, ячменю та твердих сортів пшениці. Оскільки степ () відчував постійний брак прісної води, життєво важливим ремеслом стало копання глибоких артезіанських колодязів та створення систем збору дощової води (таранчи). Попри перехід до осілості, скотарство залишалося провідною галуззю: розводили місцеві породи коней (які були головним тягловим і транспортним засобом), велику рогату худобу та овець цигайської породи, що були добре пристосовані до посушливого клімату Криму.
Традиційне житло
У період кочівництва стійбища степових кримських татар традиційно складалися з юрт. Були відомі великі розбірні юрти, так звані «терме», і малі, які перевозили у двоколісних гарбах чи возах.
Після переходу до осілості у степовиків та ногаїв-землевласників поширилися будинки з турлука (плетеного каркаса, обмазаного глиною) або саману (висушеної на сонці цегли з суміші глини та соломи). Через відсутність лісу в степовій зоні, будівельний ліс і камінь були рідкістю. Дахи зазвичай робили пласкими, покриваючи їх утрамбованою землею, або двосхилими, вкритими соломою чи черепицею («татаркою»). Для опалення житла та приготування їжі традиційно використовували кізяк () — спеціально висушений гній. Садиби часто обносили невисоким глинобитним або кам'яним парканом для захисту від степових вітрів.
Традиційний одяг
Чоловічий У XVII столітті степовики одягали камзоли (сорочки, що розстібаються), а наприкінці XIX століття серед чоловіків набули поширення косоворотки («каптан», «зубун»). Також широко використовувалися куртки, запозичені з гірсько-прибережної частини Криму («єлек», «мійтан», «марка»); безрукавки («єлек»); кафтани («каптан», «бешмет»), які носили жителі середнього статку і які за кроєм нагадували північнокавказькі черкески. З одягу для нижньої частини тіла відомі штани («штан»), що традиційно шилися зі шкіри або сукна. До кінця XIX століття (за винятком Євпаторії, де штанини з'єднувалися вирізаним кутом) штани степовиків не відрізнялися від тих, що носили гірські кримські татари. Серед чоловічих головних уборів були поширені шапочки («рахчін») у формі напівсфери з м'якої тканини, нижні шапочки («такія») з бавовни; пізніше стали носити каракулеву шапку («калпак», «бьорк») із суконною круглою вставкою червоного кольору по центру дна. З кінця XIX століття в ужиток увійшли фески («пес»).
Жіночий Із традиційних елементів одягу степовичок відомі сорочки з домотканого полотна («кулек»), натільні штани («дон», у Судаку — «туман»). Сукні («зибин») кримських ногайок були схожими на ті, що носили північнокавказькі ногайці. Згодом із гірсько-прибережного Криму до степу потрапили сукні-антер із жакардового шовку або квітчастого ситцю. Їх доповнювали різноманітні філігранні срібні прикраси (наприклад, «тес-тюйме»), масивні пояси (къаушакъ) та амулети. На початку XX століття у степовому Криму поширюються сукні «російського крою». Жінки-мусульманки покривали голову спеціальною накидкою — дастар, однак спеціального полотна для закривання обличчя не використовували. Степовий жіночий одяг, порівняно з південнобережним, вирізнявся використанням цупкіших і практичніших тканин (вовна, льон), а святкове вбрання рясно прикрашалося традиційною двосторонньою вишивкою (татар ішлеме).
Традиційні страви Кримськотатарська кухня степовиків базується переважно на м'ясних та молочних продуктах, що є спадщиною кочового минулого. До традиційних молочних продуктів належать айран (язма), катик (густе кисле молоко), пеїнір (бринза), кашкавал, а також курт (къурт) — солоний висушений сир, який міг зберігатися місяцями і був ідеальним припасом для пастухів.
До їжі степовиків також належать шорба (каша з пшениці або наваристий суп), серпа (баранячий бульйон з катиком), какач (къакъач — в'ялена на сонці та степовому вітрі баранина або конина). З випічки популярними були катлама (здобні багатошарові коржі), чебуреки (чібєрек), бурек (пиріжки з м'ясом), а також традиційний м'ясний пиріг — кобете (кьобете). Хліб найчастіше пекли у вигляді пласких коржів у спеціальних глиняних печах — тандирах.
Звичаї