Бешир Фуад (5 лютого 1887) — османський військовик, інтелектуал і письменник .

Автор праць з науки, філософії, літературної критики та біографістики. На відміну від інтелектуалів доби Танзимату, які назагал були прихильниками романтизму, він пропагував реалізм і натуралізм у літературі, а також позитивізм у філософії. Його називають «першим турецьким позитивістом і натуралістом».

Його самогубство у 35 років мало широкий резонанс в османському суспільстві та ЗМІ, які доти не були знайомі з поняттям самогубства. За повідомленнями, його смерть спричинила хвилю самогубств у Стамбулі.

Ранні роки та військова кар'єра Бешир Фуад народився в Константинополі (сучасний Стамбул) в родині грузинського походження. Його матір'ю була Хабібе-ханим, а батьком — Хуршид-паша, який обіймав посаду мутасаррифата Кахраманмараша та Адани.

Закінчивши середню школу Фатіх, Фуад продовжив навчання в єзуїтській школі в Алеппо в Сирії, куди перевели його батька. Під час перебування в Алеппо він вивчив французьку мову. 1871 року закінчив , а 1873 року — Османську військову академію. Закінчивши академію, три роки служив ад'ютантом султана Абдул-Азіза. Коли розпочалася Сербсько-османська війна 1876—1877 років, добровольцем вступив до війська. Згодом брав участь у російсько-турецькій війні 1877—1878 років та придушенні , дослужившись до звання бінбаші) (лейтенант-полковник). На Криті прожив кілька років, де за цей час опанував ще й англійську та німецьку мови.

Його шлюб із тіткою був ще в дуже юному віці; у цьому шлюбі народився син Мехмет Джеміль. Незабаром він розлучився й одружився із Шазіє-ханим — донькою Саліха-паші, сина придворного лікаря Кадрі-паші. У цьому шлюбі народилися двоє синів — Намик Кемаль і Мехмед Селім. Крім того, від французької коханки він мав доньку Феріде.

Письменницька кар'єра Бешир Фуад цікавився наукою та філософією, а завдяки знанню англійської, французької та німецької мов був обізнаний із новітніми інтелектуальними й мистецькими здобутками Заходу. Письменницьку діяльність він розпочав 1883 року, перекладаючи статті для журналу . 1884 року залишив військову службу й відтоді повністю присвятив себе літературній праці.

Він опублікував понад 200 статей в царинах науки, філософії, вивчення мов і військової справи, а також рецензії на театральні вистави. За свою коротку письменницьку кар'єру він ще й видав 16 книжок і познайомив османську аудиторію з такими західними діячами, як Еміль Золя, Альфонс Доде, Чарлз Дікенс, Гюстав Флобер, Оґюст Конт, Георг Бюхнер, Герберт Спенсер, Жан Лерон д'Аламбер, Жульєн Офре де Ламетрі, Дені Дідро, Клод Бернар і Габріель Тард.

Фуад видавав журнал Hâver, який змінив назву на Güneş (загалом вийшло 12 номерів). Упродовж півтора місяця писав редакційні статті для . Після закриття цієї газети публікувався в Tercüman-ı Adalet і Saadet.

Хоча сам він не писав художніх творів, однак діяльно займався літературною критикою, незрідка заперечуючи панівні тоді в Османській імперії погляди. Він відстоював силу й цінність науки та філософії в полеміці з письменниками-романтиками свого часу, вступаючи в гострі суперечки з і Намиком Кемалем. Свої погляди на мистецтво й філософію він виклав у праці Інтікад, до якої увійшло його листування з . Після смерті Віктора Гюго 1885 року він присвятив йому невелику книжку. Цю працю вважають першою критичною монографією в історії турецької літератури. В іншій монографії, присвяченій Вольтеру, він захищав позитивізм.

Смерть 1885 року його син Намик Кемаль помер півторарічним від скарлатини, і Бешир Фуад так і не зміг оговтатися від цієї втрати. Після того, як у березні 1886 року померла мати (у якої був психічний розлад), він почав непокоїтися, що ця хвороба спадкова. Він поринув у нічне життя й мав кількох коханок, розриваючись між ними та дружиною. Від французької коханки у нього народилася донька Феріде. Розтративши батьківську спадщину, він потрапив у фінансову скруту й постановив накласти на себе руки. Це рішення він ухвалив за два роки до його здійснення. Додатковим мотивом стала відсутність віри в потойбічне життя.

5 лютого 1887 року він покінчив життя самогубством, перерізавши собі зап'ястки у власному будинку. Спочатку він увів собі кокаїн, щоб послабити біль, а потім перерізав зап'ястки. Залишаючись ще притомним, він робив нотатки, в яких розглядав своє самогубство як науковий експеримент:

Я здійснив операцію й не відчув жодного болю. Лише трохи болить, коли витікає кров. Моя невістка спустилася вниз, коли витікала кров. Я сказав їй, що замкнув двері, бо пишу, і відіслав її назад. На щастя, вона не зайшла. Не уявляю собі милішої смерті, ніж ця. Я чимдуж підняв руку, щоб кров витікала швидше. У мене почалося запаморочення...

Фуад мав намір заповісти своє тіло , однак його поховали на . Його могила втрачена. Його смерть широко висвітлювали ЗМІ. Позаяк в Османській імперії тему самогубства майже не обговорювали, повідомлялося, що саме ця смерть спричинила хвилю самогубств у Стамбулі. Після цього уряд Абдул-Гаміда II заборонив газетам публікувати повідомлення про самогубства.

Примітки