Ніколаї Лілін (; справжнє ім’я — Микола Юрійович Вержбицький; нар. 12 лютого 1980, Бендери, Молдавська РСР) — італійсько-молдовський письменник, майстер татуювання та телеведучий. Пише російською та італійською мовами. На початку 2000-х років переїхав до Італії. Його перший роман «Сибірське виховання» (2009) став бестселером і був екранізований 2013 року, проте журналісти та історики оскаржували достовірність описаних у ньому подій.
Лілін спочатку виступав як критик політики Владіміра Путіна, але після анексії Криму Росією 2014 року почав висловлювати антиукраїнські та антизахідні погляди. Його звинувачували в поширенні конспірологічних теорій, неправдивої інформації та наклепницьких тверджень.
Біографія Походження Лілін стверджує, що походить від кочового християнізованого народу Сибіру, який нібито поклонявся тиграм і використовував татуювання для позначення життєвого досвіду та ідентифікації. У різні роки він називав батьківщиною своїх предків Південний Сибір або Якутію. За його версією, частина цього народу, яку він називає «ефеями», згодом утворила кримінальну спільноту «урки» та була депортована до Бендер сталінською владою 1938 року.
Ці твердження заперечували журналістка Анна Зафесова, кримінолог Федеріко Варезе, історик Павло Полян та інші дослідники. Вони зазначали, що слово «урка» не позначає етнічну групу, а означає професійного злочинця; народ «ефеїв» в історичних джерелах не зафіксований. Дослідники також вказували, що Бендери 1938 року входили до складу Румунії, тому описана Ліліним депортація до міста за наказом Сталіна неможлива.
За словами дядька Ліліна, родина Вержбицьких походила з Польщі, а до Молдови переселилася у XIX столітті. Документи, оприлюднені товариством «Меморіал», свідчать, що прадід письменника був робітником із Тирасполя, якого НКВС розстріляв 1938 року за звинуваченням у шпигунстві на користь Румунії, а не сибірським злочинцем.
Раннє життя Лілін народився в Бендерах у родині Юрія та Лілії Вержбицьких. У своїх книжках та інтерв’ю він описував бідне дитинство, участь у подіях Придністровської війни та життя серед кримінальних угруповань. Він розповідав, що його дід був старшим членом злочинної групи, сибірським мисливцем і колишнім в’язнем ГУЛАГу. Багато з цих тверджень не мають незалежного підтвердження.
Письменник заявляв, що в підлітковому віці відбував покарання у колонії суворого режиму за замах на вбивство, а також скоював інші насильницькі злочини. Водночас знайомі з Бендер та місцеві журналісти стверджували, що він не сидів у в’язниці, а заробляв у правоохоронних органах і часто вигадував історії про себе.
Служба у Чечні Лілін стверджував, що у 18 років почав службу в російській армії, а під час Другої чеченської війни понад два роки служив у підрозділі антитерористичного корпусу ГРУ. Він розповідав про участь у боях за Грозний, катування військовополонених і поранення під час бойових дій.
Журналістські розслідування не виявили його імені в доступних джерелах, пов’язаних із Міністерством оборони Росії. Знайомий Ліліна заявляв, що той ніколи не служив в армії, а дослідник Дональд Рейфілд сумнівався, що громадянин Придністров’я міг бути призваний до російських збройних сил.
Приватна охорона За власними словами, після армії Лілін працював охоронцем російської опозиційної організації, а потім близько трьох років був консультантом із боротьби з тероризмом у приватній ізраїльській охоронній компанії. Він також заявляв, що працював інструктором афганських сил безпеки. Після поранення ноги в Іраку, де він охороняв західних бізнесменів, Лілін нібито завершив службу та переїхав до Сибіру, де лікував посттравматичний стресовий розлад.
Переїзд до Італії Лілін переїхав до Італії 2003 або 2004 року. Він оселився в Турині, де спочатку мав нестабільний правовий статус. 2005 року драматург Франко Коллімато залучив його до діяльності культурної асоціації Libre. Лілін консультував постановку п’єси AK, il Canto dei Catari, навчаючи акторів сценічних дій.
Письменник також розповідав, що працював у пов’язаній із Ватиканом охоронній компанії, яка нібито впроваджувала його в сатаністські культи, та що пережив замах у Турині. Ці твердження не мають достатнього незалежного підтвердження.
Літературна кар’єра «Сибірське виховання» 2005 року, працюючи в Libre, Лілін почав писати оповідання для сайту асоціації. Видавництво Einaudi зацікавилося цими текстами й замовило роман Educazione siberiana («Сибірське виховання»), опублікований 2009 року. Роман подано як розповідь про дитинство серед «сибірських» злочинців у Придністров’ї. Він став бестселером в Італії, був виданий у десятках країн, а 2013 року режисер Ґабріеле Сальваторес зняв за ним фільм. Лілін допомагав писати сценарій і зробив татуювання акторові Джону Малковичу для його ролі.
Книжка отримала схвальні відгуки Роберто Савіано та деяких інших письменників. Водночас її фактичність оскаржили журналісти й історики. Анна Зафесова після поїздки до Бендер опитала знайомих Ліліна та дослідників регіону, які назвали описану історію вигадкою. Дональд Рейфілд назвав роман фантазією, а Федеріко Варезе вказував, що образ «сибірської» злочинної культури поєднує мотиви відомих радянських і пострадянських кримінальних творів.
Пізніше Лілін заявляв, що роман не є автобіографією, а складається з історій його дитинства та розповідей старших людей. Однак на обкладинках оригінального й німецького видань його подавали як автобіографічний. Англійський переклад містив застереження про художню реконструкцію окремих епізодів, якого не було в італійському виданні.
«Вільне падіння» 2010 року Лілін видав роман Caduta libera («Вільне падіння»), присвячений Другій чеченській війні. Книжку широко рекламували як автобіографічну, але критики виявили численні фактичні помилки щодо війни та озброєння. Під час інтерв’ю 2011 року Лілін заперечив, що роман є мемуарами, і сказав, що він ґрунтується на досвіді іншого військовослужбовця. 2018 року він назвав цю книжку найбільш художньо переробленою зі своїх творів.
Інші твори Серед інших творів Ліліна — романи Il serpente di Dio (2014), Spy story love story (2016), Il marchio ribelle (2018) і La leggenda della tigre (2019), збірки оповідань Storie sulla pelle (2012), Favole fuorilegge (2017) та Le fiabe della terra addormentata (2021). 2022 року він видав книжку Ucraina. La vera storia, а 2023 року — La guerra e l’odio.
Інші заняття Лілін називає себе «кольщиком» — майстром традиційного сибірського татуювання. Він стверджує, що почав робити татуювання у вісім років, а навичок набув у підлітковій колонії. 2013 року він відкрив тату-салон Il Marchiaturificio в Солезіно, а 2017 року — філію в Мілані. Серед його клієнтів були футболіст Раджа Наїнгголан та репер Еміс Кілла.
2010 року Лілін заснував спортивну асоціацію Pro Patria Italia, до якої входили ветерани та правоохоронці. 2011 року він створив майданчик Kolima для молодих митців. В Італії він був ведучим телепрограм Mankind: The Story of All of Us та другого сезону 60 Days In. Також співпрацював із виробниками ножів і писав для італійських видань l’Espresso, la Repubblica та TgCom24.
Погляди та суперечки Політика Лілін називав себе аполітичним, але говорив про ліві цінності, не ототожнюючи їх з італійською політикою. 2009 року він презентував дебютний роман у приміщенні праворадикальної організації CasaPound, що спричинило критику. 2021 року Лілін був кандидатом від партії «Зелена Європа» на муніципальних виборах у Мілані, але зняв кандидатуру після згадок про його зв’язки з CasaPound і неонацистською групою Lealtà Azione.
Його погляди описували як неоєвразійські. Він називав євразійство альтернативою американському домінуванню та заявляв про готовність голосувати за праву партію «Ліга», якщо вона відновить дипломатичні відносини з Росією. Під час пандемії COVID-19 Лілін виступав проти обов’язкової вакцинації та цифрового сертифіката ЄС. 2024 року він балотувався на виборах до Європейського парламенту від списку «Мир, земля і гідність», але список не подолав виборчий бар’єр.
Росія і Путін У пізніх 2000-х і на початку 2010-х років Лілін критикував Владіміра Путіна, Другу чеченську війну, цензуру та переслідування журналістів у Росії, а також підтримував російські протести 2011—2013 років. Після анексії Криму він видалив частину попередніх критичних дописів і почав захищати дії Росії. Він заявляв, що негативний образ Путіна в Італії є наслідком пропаганди прихильників атлантичного блоку, а згодом виправдовував російське вторгнення в Україну твердженнями про «загрозу НАТО» для Росії.
Антиукраїнські погляди Після Революції гідності Лілін поширював твердження про нібито «геноцид на Донбасі» та «нацизм» українців, заперечував українську державність і називав окуповані Росією території сходу України «Новоросією». Він описував Революцію гідності як іноземний державний переворот і стверджував, що США використовують Україну проти Росії та Китаю.
2022 року в книжці Ucraina. La vera storia він, за оцінкою критика Адріано Софрі, поширював міф про штучність української національної ідентичності, применшував значення Голодомору та ігнорував Розстріляне відродження. Під час виборчої кампанії 2024 року його головною політичною вимогою було припинення постачання зброї Україні.
Конспірологічні теорії Лілін поширював конспірологічні версії щодо терактів 11 вересня, катастрофи рейсу MH17, убивств Анни Політковської та Бориса Нємцова, нападу ХАМАС на Ізраїль 2023 року й нападу на «Крокус Сіті Холл». У різні роки він звинувачував у цих подіях західні держави, Джорджа Сороса або українську владу та применшував роль Росії. 2024 року він заявляв, що російсько-українська війна є змовою BlackRock для депопуляції України.
Дезінформація 2014 року Лілін поширив фотографію, яка нібито показувала українську державну будівлю з українським і нацистським прапорами. Пізніше з’ясувалося, що це кадр із російського фільму «Матч». Того ж року він поширив повідомлення про нібито зізнання українського пілота у збитті рейсу MH17, але джерелом виявилася сатирична сторінка.
2015 року під час викрадення італійських волонтерок Ґрети Рамеллі та Ванесси Марцулло він опублікував фотографію курдської пешмерги, назвавши її Марцулло, яка нібито працювала на викрадачів. 2023 року Лілін без джерела поширив відео про нібито вбивство українським ветераном родини в Тернополі. Після російського удару по лікарні «Охматдит» 2024 року він заявив, що ракету запустили США. Також він поширював неправдиві твердження про Human Rights Watch, Джо Байдена та діяльність Coca-Cola в Україні.
Погрози та юридичні проблеми 2017 року депутатка італійського парламенту Лаура Болдріні подала на Ліліна до суду за наклеп після його тверджень про її зв’язки з терористами та неонацистами. 2024 року Лілін заявив, що залишив Італію через юридичні розслідування. Італійська служба фінансової розвідки повідомила про значні незадекларовані грошові надходження, частина яких проходила через російські криптовалютні канали.
Того ж року партія «Брати Італії» оголосила про парламентське розслідування погроз журналістам Стефанії Баттістіні та Сімоне Траїні, які Лілін опублікував через висвітлення українського наступу в Курській області. У 2025 році його викликали до суду в Мілані. У березні 2025 року Лілін також погрожував комікам Луці Біццаррі та Паоло Кесісольї після їхньої сатири щодо прокремлівського журналіста.
Особисте життя Лілін має двох доньок від різних жінок. 2022 року він перебував у стосунках із мешканкою Мілана, яка походить із Бендер і володіє косметичною компанією. 2023 року він почав жити в Саудівській Аравії з італійкою, пов’язаною з компанією Red Sea Global. Сповідує католицизм.
Бібліографія Романи Educazione siberiana (2009) Caduta libera (2010) Il respiro del buio (2011) Il serpente di Dio (2014) Spy story love story (2016) Il marchio ribelle (2018) La leggenda della tigre (2019)
Збірки оповідань Storie sulla pelle (2012) Favole fuorilegge (2017) Le fiabe della terra addormentata (2021)
Біографічні та документальні книжки