Роялісти () — частина населення іспанських колоній в Латинській Америці (переважно корінні народиLuqui Lagleyze, Julio (1995). El Ejército Realista en la guerra de Independencia. та частина європейців), яка боролася за збереження цілісності Іспанської монархії під час війн за незалежність іспанських колоній в Америці.

Політична еволюція

Виникнення

Створення хунт в Іспанській Америці в 1810 році стало прямим наслідком подій в Іспанії за останні два роки. 1808 року король Фернандо VII був примушений Наполеоном зректися престолу на його користь. Наполеон віддав іспанський престол своєму братові Жозефові. Верховна центральна хунта чинила спротив французькій окупації, проте безуспішно. 1 лютого 1810 року французи висадилися в Севільї, захопили її, а також більшу частину Андалусії. Верховна хунта відступила до Кадіса та саморозпустилася на користь Регентської ради. Після того як звістка про це дійшла до іспанських колоній, там відбувся розкол серед королівських військових і чиновників: одні підтримали збереження статусу-кво, інші ж вимагали автономії та встановлення місцевого самоуправління, спочатку шляхом створення хунти для захисту колоній від Франції або від іспанського уряду, який не міг, на думку колоніальних чиновників, законно претендувати на владу в Іспанії та колоніях. Хунти були успішно створені у Венесуелі, Новій Гранаді та Ла-Платі. Спочатку створені хунти заявляли, що діють від імені короля Фернандо VII. У низці регіонів відбулися безуспішні спроби створити хунти. Декілька хунт спочатку вирішили визнати Регентську раду. Створення хунт кинуло виклик іспанським королівським чиновникам та праву Іспанії правити своїми колоніями в Америці.

За кілька місяців були скликані Генеральні кортеси — традиційний іспанський парламент; за місцем проведення (місто Кадіс) їх називають Кадіськими. У складі Кадіських кортесів були і представники американських колоній. Регентська рада та кортеси почали призначати чиновників до всіх колоній. Тих, хто підтримав новий уряд, у колоніях називали «роялістами», а ті, хто надалі підтримували існування хунт, називали себе «патріотами», деякі з яких були прихильниками проголошення абсолютної незалежності від Іспанії. Після того як кортеси почали проводити ліберальні реформи та розробляти конституцію, серед роялістів відбувся ще один розкол: консерватори («абсолютисти») виступили рішуче проти таких реформ, а ліберали їх підтрималиLynch, Spanish American Revolutions, 36-37, 134—135. Rodríguez, Independence of Spanish America, 52-53. Kinsbruner, Independence in Spanish America, 45-46, 53..

Роль регіонального суперництва Регіональне суперництво також зіграло вагому роль у війнах, що почалися в Іспанській Америці після створення хунт. Зникнення центральної імперської влади, а в деяких випадках і регіональної (як у Новій Гранаді та Ріо-де-ла-Платі) поклало початок процесові балканізації у багатьох регіонах Південної Америки. Було незрозуміло, які політичні інститути повинні замінити імперію; крім того, не було жодних нових або старих національних ідентичностей, які могли б замінити традиційне почуття місцевих креолів, що вони іспанці. Перші хунти, які виникли 1810 року, в першу чергу апелювали до іспанської ідентичності, яка протиставлялась французькій загрозі; пізніше — до американської ідентичності, яка протиставлялась півострову, захопленому Францією; згодом — до почуття місцевої ідентичностіLynch, Spanish American Revolutions, 36-37, 134—135. Rodríguez, Independence of Spanish America, 52-53. Kinsbruner, Independence in Spanish America, 45-46, 53.. Найчастіше хунти намагалися забезпечити незалежність своєї провінції як від колишньої столиці віцекоролівства чи генерал-капітанства, так і від півострова. Між провінціями точилися війни за те, чи повинні провінції підпорядковуватися колишнім центрам, як це було в часи імперії. Особливо помітним таке явище було в Ріо-де-ла-Платі та Новій Гранаді. Наприклад, 1776 року віцекоролівство Перу втратило Верхнє Перу на користь Ріо-де-ла-Плати, а під час війн 1810—1826 років відновило свій контроль над цим регіоном завдяки високій підтримці роялістівLynch, Spanish American Revolutions, 57-71, 162—163, 240—242. Rodríguez, Independence of Spanish America, 111—113, 126—136, 153—159, 176—179. Kinsbruner, Independence in Spanish America, 53, 59..

Реставрація Фернандо VII Реставрація Фернандо VII означала важливі зміни, оскільки більшість політичних та правових нововведень, що відбулися з обох сторін Атлантики, оскільки чимало органів влади діяли нібито від імені короля. Повернувшись до Іспанії, Фернандо VII відкинув Кадіську конституцію та наказав заарештувати ліберальних роялістівRodríguez, Independence of Spanish America, 169—172. Kinsbruner, Independence in Spanish America, 56-57..

Це означало остаточний розрив із двома іншими групами, які потенційно могли стати союзниками короля — автономними урядами колоній та іспанськими лібералами, які мали значну підтримку за океаном, оскільки їхнє представництво складалося в тому числі із колоніальних представників. Провінції Нової Гранади зберігали формальну незалежність з 1810 року, окрім Венесуели, де прихильники незалежності та роялісти кілька разів змінювалися при владі. Щоб повернути Венесуелу та Нову Гранаду під свій контроль, Іспанія направила до Південної Америки експедицію із 10 500 солдатів та близько 60 кораблів. Ця військова кампанія була успішною, проте сили іспанської армії значно підкосили тропічні хвороби та розосередженість військ. Згодом під владу Іспанії повернувся Чилі. Повернення колоній під владу Іспанії в цей період називають Реконкістою. При цьому помірковані сили намагалися зберігати нейтралітет, а ліберали з обох боків Атлантичного океану намагалися відновити конституційну монархію як альтернативу незалежностіLynch, Spanish American Revolutions, 336. Rodríguez, Independence of Spanish America, 106.Lynch, Spanish American Revolutions, 162. 171—172, 207. Rodríguez, Independence of Spanish America, 173—175, 192—194.

Відновлення Конституції Іспанії Іспанські ліберали домоглися від Фернандо VII відновлення Кадіської конституції 1820 року, коли Рафаель Рієго-і-Нуньєс очолив повстання серед військ, які були зібрані для відправлення до Південної Америки. 7 березня королівський палац Мадрида був оточений військами на чолі з генералом Франсіско Бальєстеросом, а за три дні, 10 березня, король був змушений підписати КонституціюRodríguez, Independence of Spanish America, 194. Kinsbruner, Independence in Spanish America, 88, 114, 120—121, 127—128..

Повстання Рієго, яке виявилося початком Іспанської революції, значно вплинуло на перебіг війн у Південній Америці. По-перше, після цього до Америки більше ніколи не буде відправлено значних підкріплень, які були конче необхідні для бойових дій у Новій Гранаді; через це в роялістських арміях часто мали місце випадки дезертирства та переходу до армій патріотів. По-друге, в політичному контексті відновлення ліберального режиму змінило умови, за яких іспанський уряд намагався воювати з повстанцями. Новий ліберальний уряд наївно вважав, що у Південній Америці йде війна за іспанський лібералізм і що відновлена Конституція все ще може стати основою для примирення обох сторін. Уряд ввів Конституцію та провів вибори як в Іспанії, так і в заморських провінціях. Роялістські військові командувачі отримали наказ розпочати переговори з повстанцями про припинення бойових дій та укладення миру на умовах, що представники колоній входитимуть до нового представницького урядуLynch, Spanish American Revolutions, 335—340. Rodríguez, Independence of Spanish America, 194—195. Kinsbruner, Independence in Spanish America, 89..

Як виявилося, іспанська конституція стала основою незалежності країн Нової Іспанії та Центральної Америки. У цих країнах державотворчі процеси очолила коаліція консервативних та ліберальних роялістів. Були проведені вибори, сформовані органи місцевого самоврядування, а представників цих держав відправили до Іспанії для участі в засіданнях Кортесів. Однак серед лібералів існували побоювання, що новий режим не протримається, а серед консерваторів та духовенства — що уряд розширить ліберальні та антиклерикальні реформи. Така атмосфера нестабільності створила умови для укладення обома сторонами союзу. Цей союз остаточно склався наприкінці 1820 року без відома Аґустіна де Ітурбіде, якому тоді було наказано знищити партизанські загони Вісенте Герреро. Натомість Ітурбіде розпочав переговори, результатом яких було прийняття Ігуальського плану, який полягав у перетворенні Нової Іспанії на незалежне королівство, королем якої має стати Фернандо VII. Згідно з Кордовським договором, вищий іспанський чиновник у Мексиці затвердив Ігуальський план, і, хоча іспанський уряд не затвердив документ, у нього не було змоги відмовитись від виконання його умов. Врешті-решт, саме королівська армія Іспанії забезпечила незалежність МексикиLynch analyzes the events through the older theory of a «conservative revolution»: Spanish American Revolutions, 319—323. Compare to Rodríguez, Independence of Spanish America, 196—197, 199—210, 241—242. Kinsbruner, Independence in Spanish America, 97-99. Peter F. Guardino, «The War of Independence in Guerrero, New Spain, 1808—1821» in Archer, The Wars of Independence in Spanish America, 121—125..

Центральна Америка здобула незалежність разом з Новою Іспанією. Регіональні еліти підтримали умови Ігуальського плану та організували союз Центральної Америки з Мексиканською імперією в 1821 році. За два роки, після падіння режиму Ітурбіде, регіон, окрім Чіапасу, мирно відділився від Мексики та став називатися Сполученими провінціями Центральної Америки. Нова держава проіснувала 17 років: 1840 року під впливом центристських сил вона розпалася на сучасні Гватемалу, Беліз, Гондурас, Сальвадор, Нікарагуа та Коста-РикуLynch, Spanish American Revolutions, 333—340. Rodríguez, Independence of Spanish America, 210—213. Kinsbruner, Independence in Spanish America, 100, 146—149..

У Південній Америці війни були викликані борцями за незалежність, які стримувались від своїх планів протягом останнього пів століття. Сімон Болівар та Хосе Франсіско де Сан-Мартін змогли вибороти незалежність для країн північної та південної частин континенту відповідно. У Південній Америці роялістські солдати, офіцери (як-от Андрес де Санта-Крус) та цілі підрозділи почали масово переходити на бік патріотів, оскільки становище королівських сил ставало дедалі гіршим. Наприкінці 1820-х років у Венесуелі, після того як було укладено договір про припинення вогню, багато підрозділів перетнули лінію фронту, розраховуючи на те, що іспанський контроль не протримається довго. Подібна ситуація склалася в Перу у 1822—1825 роках. Однак, на відміну від Мексики, в цих частинах Південної Америки військове і політичне керування було в руках патріотів, а не роялістів.

Падіння конституційного режиму в Іспанії в 1823 році мав і інші наслідки для війни в Південній Америці. Офіцери-роялісти, поділені на групи консерваторів та лібералів, вели між собою громадянські війни. Генерал Педро Антоніо Оланьєта, що керував Верхнім Перу, виступив проти ліберального віцекороля Хосе де ла Серна у 1823 році. Цей конфлікт дозволив військам Болівара та Антоніо Хосе де Сукре вторгнутися в країну та розпочати наступ, кульмінацією якого стала битва при Аякучо 9 грудня 1824 року. Королівська армія Перу капітулювала після вбивства Оланьєти 2 квітня 1825 року. Однак колишні роялісти відіграли помітну роль у державотворчих процесах у Перу та Болівії. У Болівії рояліст Казіміро Оланьєта проголосив незалежність країни, а в Перу колишні роялісти при владі скасували значну частину реформ Сімона Болівара після виведення його військ з країни.

Роялістська армія